Я, звісно, усвідомлюю, що на цьому поприщі мій голос нічого не важить і ніхто з важливих його не почує. Маю, втім, надію, що й голосом волаючого в пустелі він усе-таки не стане.
Тому й не можу не скористатися хоча б цією ефемерною нішею для марґіналів, яку надає улюблена рубрика на Збручі, пише Юрій Андрухович.
Нехай це буде просто свідоцтвом, одним із тисяч, які пишуться в ці дні. Або – з огляду на віднедавна обіцяний нам референдум – один із поглядів на мотиви голосування. Проте я дуже вірю, що ніякого референдуму не відбудеться і НАТО залишиться нашим єдиним вибором.
Кожен із нас може щомиті зайти на Вікіпедію (багато хто так і зробив), аби проглянути статтю про Будапештський меморандум 1994 року. Про фотознімок, який цю статтю супроводжує, в мережах уже написали сотні користувачів. Точніше, про одну людину на цьому знімку – про Олександра Чалого, який стоїть трохи праворуч і трохи позаду тодішнього українського президента. Той саме підписує меморандум.
Читайте також: “Повстань, народе мій”: Андрухович та Франківський театр розповіли історію вкраденої пісні (ВІДЕО)
Але пан Чалий стоїть там не просто як функціонер для промокання підпису. На той час (із 22 березня 1993-го по 12 травня 1995 року) він працював начальником Договірно-правового управління МЗС України. Це може означати, що саме він і несе головну відповідальність за змістове наповнення договірно-правового документа, знаного як Будапештський меморандум. Можемо припускати, що жоден із тогочасних міністрів закордонних справ – ані Зленко, ні його наступник Удовенко – не мали такого безпосереднього стосунку до створення цього тексту, як мав Чалий.
І позаяк змістове наповнення меморандуму виявилось таким, яким виявилося, тобто не просто неефективним і нікчемним, але й фатально згубним, то є всі підстави вважати його розробника і співавтора як мінімум поганою прикметою. Історію ж розробленого ним документа – історією наших поразок. Для його, меморандуму, тотальної компрометації вистачило однієї-єдиної суб’єктивної обставини – зміни особи російського президента у 2000 році. Будапештський меморандум, можливо, ще сяк-так спрацював 2003-го (конфлікт навколо Тузли), але вже жодним робом не діяв ні в обох газових війнах 2006-го і 2008 років, ні – тим більше – у випадку теперішньої аґресії, що її початок за іронією долі збігся з 20-ю річницею меморандуму (1994–2014).
До теми: Юрій Андрухович: Раян мав рацію
Судячи з недавніх подій, пан Погана Прикмета й нині є головним розробником чергових «ґарантій безпеки». Тобто на авансцені дивних перемовин – знову той самий діяч, який своєю послідовною антинатовською позицією й діяльністю непрямо спричинився до першої втрати територій у 2014–15 роках. Тепер ми на порозі другої такої втрати (а це разом із першою вже, кажуть, дві п’ятих території країни) – і новий проєкт «ґарантій безпеки», очевидно, має подіяти як заспокійливе. Хоча з огляду на пропонований список імовірних «ґарантів», де бачимо і країну-аґресора, і стратегічного її партнера Китай плюс таких, м’яко кажучи, не дуже вірних друзів України, як Німеччина (вже висловлює готовність!), Туреччина, Італія, Франція чи Ізраїль, новий меморандум (до речі, чому б задля символічності не підписати його в тому ж Будапешті?) буде ще беззубіший та нікчемніший за старий. У будь-якому разі – значно громіздкіший і плутаніший, такий, що вимагатиме безкінечно довгої черги узгоджень і надасть «ґарантам» ще більше лазівок для ухилянь, ніж його попередник. Така конструкція лише надихатиме росію на подальші територіальні загарбання.
Ця дивна суміш демократій і тираній за суттю своєю не може бути дієздатною. Та й хіба не знущанням є запрошення росії до кола «ґарантів»? А Китаю, який на всіх міжнародних рівнях завжди одностайний з нею? Це вони «ґаранти»?!
Читайте також: Олег Покальчук: чому путінізм гірший за гітлеризм
Однак і з демократіями все досить проблематично. В демократіях-бо є така штука, як вибори, тобто перманентна змінність влади з відповідною змінністю зовнішньополітичних пріоритетів. Чи 2014 року, коли Будапештський меморандум було остаточно упосліджено, президент Обама взагалі щось пам’ятав про існування цього папірця, підписаного навіть не його попередником Бушем-молодшим, а попередником попередника Клінтоном? Та йому глибоко в носі була та «филькина грамота» 20-річної давнини! І якщо нині неймовірними й героїчними зусиллями ЗСУ ще сяк-так вдається утримувати в робочому стані доволі розхитаного Байдена, то яких коників нам очікувати від котрогось із Байденових наступників, не може знати ніхто. А на кону – доля України.
Іншими словами: будь-які «ґарантії безпеки» неможливі через одну фундаментальну причину – цілковиту й об’єктивну відсутність «ґарантів» як таких.
До теми: Тарас Прохасько: Мавпа Європи
На то всьо була й залишається єдина рада – і назва їй НАТО. Звісно, далеко не ідеальна. Але оптимальна. Розглядати ж якийсь інший, сурогатний варіант можна лише як тимчасовий чи перехідний – до нашого вступу. Нічого кращого, певнішого й функціональнішого за НАТО для колективного свого захисту вільний демократичний світ не вигадав, бо вигадати неможливо. Аж якось незручно повторювати цю прописну істину нині, за кілька тижнів до ще одної 20-ї річниці – проголошення нашого євроатлантичного курсу. 23 травня 2002 року тодішній секретар РНБО Євген Марчук розповів на пресконференції про «довгострокову стратегію, в кінці якої повинне бути приєднання України до системи колективної безпеки, на якій базується НАТО». І ще він тоді сказав: «Подальша підтримка позаблокового статусу є безперспективною для України, в деяких випадках і шкідливою». Сьогодні ці слова набули додаткового й особливо вагомого сенсу. Тільки останнє з них я замінив би зі «шкідливою» на «смертельно небезпечною».
І насамкінець – велике прохання до групи переговірників, як і до тих, хто за ними й над ними: перестаньте нас – хай і з якихось сумнівних тактичних міркувань – обманювати, ніби НАТО нам у вступі відмовило. Такого не було, ви про це знаєте. Навпаки: ситуація гранично спростилася, і ключ до НАТО – в успіхах ЗСУ. Не заважайте їм своїми проєктами, не відволікайте від святої справи нищення ворога, яка їм так переконливо вдається.
