З Валером Бондаром (1956–2012), видатним художником-графіком і запеклим українцем, я перетинався головно ще в дев’яності.
Написавши цю фразу, я тут-таки подумав, чи не замінити «головно» на «лише» або «винятково». Бо не пригадую, чи бував я в Харкові у 2000–2002 роках. У 2003-му точно бував: ми з Міколаєм Тшаскою та братами Олесями грали «Маскульт». Але Валера на ньому радше не було. У грудні 2004-го, напередодні «третього туру», його також не було у Великій Хімічній на зустрічі зі студентами та викладачами. І слушно – він же ні студентом, ні тим більше викладачем не був, пише Андрухович на порталі Збруч.
Так само і в лютому 2005-го, коли ми з тим-таки Тшаскою привезли до харківської «Останньої барикади» свій Andruxoїd. І навіть леґендарний дідомеломан Коротков зайшов його послухати, а Валер от чомусь не зайшов. Цього я певний.
Але невже 2006-го він так і не заглянув до театру ім. Шевченка на фестиваль «Цех»? А якщо все-таки заглядав? Чомусь він мені там увижається – ніби зі сну. І завдяки цьому ввижанню я таки вживу вислів «головно» у першій фразі цього мініатюрного спогаду. Валере, ми ж бачилися вже в цьому тисячолітті, хіба ні?
Натомість у самому кінці тисячоліття попереднього в Харкові мав починатися Апокаліпсис. Мова знову ж таки про фестиваль – з назвою, на відміну від згаданого «Цеху», надзвичайно довгою: «Апокаліпсис почнеться звідси». Фінансував же хтось у ті часи (1999 рік) фестивалі з такими довгими і – правди ніде сховати – гнітючими назвами!
Але я не про те. Я про Валера, який точно там був і слухав виступи поетів і гуртів, і гуртів з поетами. І він був, як завжди, з довгим волоссям, але того разу чомусь не у светрі, а в піджаку і хтозна чи не при краватці. Цей інший імідж, піджаковий, мав бути складником його гри. Недарма ж до того піджака, на лацкан, він учепив начебто фестивальний бейдж – здалека такий точнісінько, як у всіх учасників. Але коли ми перетнулися і стримано обійнялися, я побачив його бейдж ізблизька. На ньому специфічною валерівською, майже китайською, каліграфією було виведено одним-єдине слово: Петренко. Я тут-таки отримав його в подарунок, не піджак, а, звісно, бейдж – він і досі в мене десь поруч, десь там, серед усяких дрібничок минулого. І я досі розмірковую над символікою, семантикою та семіотикою того напису. Петренко? Товариш Петренко, функціонер? Пересічний українець, слобожанин, харківець? Середньостатистичний представник одного з найпоширеніших українських прізвищ? Інструктор обкому партії, висуванець і кар’єрист, а нині державний службовець Пєтрєнка? Активіст, піонер, депутат?
Читайте: Юрій Андрухович: Святкуємо те, що маємо
При цьому згадується афористичне «Мати в Німеччині прізвище Мюллер усе одно, що жодного прізвища не мати». Десь так воно і в Україні з Петренком.
Але може, це той, романтичний Петренко, який «чому я не сокіл, чому не літаю»? Тоді все набуває діаметрально протилежних сенсів.
От яку загадку лишив мені Валер Бондар. (Хоч і Бондар, до слова, прізвище в Україні теж не з екзотичних.)
Зате я точно знаю, що вперше ми з ним зустрілися в отакі ж березневі дні 1995-го, тобто нашому знайомству днями виповнюється 24 роки. Тоді я вперше в житті приїхав до Харкова, і виявилося, що не так до Харкова, як до Літературного музею. І не могло бути в тодішньому Харкові іншого місця, де б ми могли вперше зустрітися – лише він, харківський Літмузей. Це по-перше. А по-друге, виявилося, що Валер дуже любить і «Рекреації», й «Московіаду». І навіть місцями цитує з них то се, то інше. З Харкова я тоді повертався обдарований його графічними експромтами, що їх він любив називати каляками-маляками.
Читайте: Юрій Андрухович: Думка індіанців шерифа має цікавити
Про те, що ми з ним багато й душевно чаркувалися (як 95 року, так і щонайменше двічі 97-го), розповідати зайво. Але незайво згадати, як уже того ж 97-го ми чаркувалися під футбольний матч Ліги чемпіонів, і «Динамо» переграло голландців на їхньому полі 3:1, причому ми з Валером одностайно наполягали, що українською слід вимовляти «Ейндговен». Й от минуло понад двадцять років, і я справді починаю зустрічати в українських медіях написання «Ейндговен». Так що наша з Валером справа перемагає й обов’язково переможе остаточно.
А ще в мене того приїзду був великий авторський вечір зі щойно виданими під однією обкладинкою «Рекреаціями» та «Московіадою». Залу (чорт, не згадаю вже яку – Український дім якийсь чи Український центр? треба в Жадана спитати!) було забито до останнього місця – як сидячого, так і стоячого. Й коли Жадан промовив щось таке вступне й оголосив мій вихід на сцену, то поки я йшов, почув із затемненої в залі людської гущавини дуже спотворений, але цілком упізнаваний голос, який з майстерним карикатурно-діаспорним акцентом гучно поцікавився: «А хто то є такий, той цілий ваш Андрухович?!».
Я досі намагаюся знайти відповідь на те твоє запитання, дорогий Валере.
