Ні, не тільки Славко Вакарчук з його Єльським і Стенфордом. Поплавський теж: заради цих виборів він повернувся з Кембриджа й тепер веде до перемоги Аграрну партію. Тож як тут не відчути раптовий приплив оптимізму. Як не порадіти за країну, де в політику рушили люди не лише співучі та популярні, але й бездоганно едуковані по найпередовіших університетах прогресивного Заходу!
І вже щастя, в чистому вигляді щастя переповнює груди пересічних українців, а соціологи поспішають засвідчити «найвищий рівень оптимізму за останні вісім років», пише Юрій Андрухович для Збруча.
Зауважмо: вісім років, а не п’ять. Із чого випливає, що навіть при Януковичі з його вічними покращеннями народ наш не був таким щасливим, як отепер. При цьому варто нагадати, що до 21 квітня ц. р. українці вважали себе найнещаснішою нацією на континенті, а якби їм дали волю, то сказали б, що й у всьому світі. Отут би і спитати в них соціологам, а що ж так рішуче покращало в їхньому існуванні за період із 21 квітня! Звідки береться цей приголомшливий стрибок у світовідчутті? Звідки аж стільки оптимізму у ще кілька тижнів тому найнещасніших на світі людей?
На жаль, запитувати про таке соціологи чомусь не наважилися, й запитання повисає в повітрі.
Нам залишається будувати припущення, й одне з них таке. Згідно з тими ж соціологами, безперечними лідерами всенародних симпатій є преЗе!дент (у нього в кишені 65% нашої довірливості) та той-таки Славко (в якого 25%). Разом це 90%. Тобто за наші бюлетені (а отже, і владу над нами) вперше в новітній українській історії змагаються не дві політичні партії, а два телевізійні проєкти улюбленого, принаймні серед багатьох пересічних співгромадян, телеканалу 1 + 1 – «Слуга народу» та «Голос країни». Назви, зрештою, не мають значення, і слова в них можна переставляти довільно. Голос народу, Слуга країни, Країна народу, Голос слуги – whatever. Головне, щоб на чолі стояли телевізійні улюбленці. У нашому випадку – шоумени. З яких один, щоправда, більшою мірою шаурмен. Але це йому навіть у плюс: до шаурми народ у нас ставиться так само добре, як і до локшини.
Маємо, отже, яскраво виявлену 90-відсоткову монополію на загальнонаціональне лідерство, зосереджену у двох, помітно нижчих від середнього зросту, чоловічих постатях, кожна з яких, як і личить людям дрібної тілобудови, рівною мірою амбіційна й еґоїстична. Таким робом природа іноді компенсує те, чого недодала. Втім, не наголошуючи на зовнішніх характеристиках, погляньмо на внутрішні.
Не я перший зауважую, що як преЗе!дент, так і Славко з їхніми сорок плюс увійшли в ту смугу чоловічого життя, що її називають кризою середнього віку. Маючи далеко позаду той небезпечний відтинок, автор цих рядків з усією відповідальністю підтверджує одну з визначальних його ознак – коли чоловіки знову стають підлітками. Змінність настроїв та неконтрольованість емоцій, а також надмірна чутливість і вразливість у всьому, що стосується власної особи з її забаганками, – лише дуже побіжний перелік притаманних кризі середнього віку т. зв. мух і тарганів.
І якщо у преЗе!дента цей синдром виявляє себе в дедалі частіших роздратуванні та сварливості, як і в періодичних вибухах нічим не обґрунтованих претензій, звинувачень чи ревнощів, то у Славка – в постійному акцентуванні на тому, який він «молодий», «новий» і «рок-н-рольний». Зважаючи ж на те, що ні перше, ні друге, а навіть, за великим рахунком, і третє правдою не є, такого штибу самофіксація видається вже радше заклинанням. І в першу чергу – себе самого.
Звиклі до оплесків та обожнювань, до армій фанаток і фанів (що їх сотні тисяч, коли не мільйони), виплекані стадіонами, натовпами, палацами й телеіндустрійними технологіями, обидва наші лідери неминуче повірили у власну винятковість, а можливо, й містичне призначення. Це дві різного типу пародії на сучасного месію українського зразка. При цьому преЗе!дентові все вдається в рази краще (65 на 25), бо він цілком органічно оперує цинізмом, а «людям, – як писали класики, – это нравится». Тому й окреслення «красава», що ним так полюбляють нагороджувати свого ідола Зе!фанати, пасує як улите: в ній, «красаві», вся квінтесенція цього криворізького пацанчика.
Гірше зі Славком, який розривається поміж кількома ролями, і ми врешті не знаємо, де закінчується сповнена ідеалістично-сентиментальних уявлень «божа кульбабка», а де починається безжальний парламентський термінатор, який чомусь вирішив, що вершиною наших, виборців, сподівань є «штрафування прогульників». Мабуть, ті, хто консультував його чи то в Єлі, чи у Стенфорді, поставилися до своїх консультацій не надто старанно. Бо от же ж Поплавського таки навчили в Кембриджі, що на вибори в Україні треба йти не з ідеями або програмами, а з підтримкою Олега Винника – і все складеться.
Тож, повертаючись до нашого оптимізму, з радістю визнаю: підстави для нього очевидні. Народ, який усіма своїми рефлексами тягнеться до кризи, обов’язково її отримає разом з усіма тарганами й мухами. Буде нам і білка, буде і свисток. Ще й як буде.
