Погляд

Юрій Андрухович: Король затримується в дорозі

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Я чекаю от уже восьмий тиждень. Книжки нема, бо всі на світі поштові служби працюють у загальмовано-млявому режимі карантину. Книжки нема, як і нема ґарантій, що вона взагалі колись до мене приб’ється. Я заповнюю своє чекання (хтозна чи не безнадійне) перечитуванням, передивлюванням і переслухуванням.

Але є в усьому цьому щось таке, що справді вкурвлює: відчутно прискорене проминання днів. Чому вони так безецно швидко летять саме тепер? На цю хвилину я міг би вже перекладати другу, якщо не третю, дію, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.

Мова про шекспірівського «Короля Ліра». Сталося так, що Іван Малкович дотепер видав у моїх перекладах «Гамлета» й «Ромео і Джульєтту». І не просто собі видав, а в розкішному оформленні Владислава Єрка. Незважаючи на успіх обох видань, я вирішив зупинитися. Тобто на невизначений строк мою перекладацьку Шекспіріану закрити й без якоїсь раптової, нічим не пояснюваної внутрішньої потреби тінь Великого Класика не турбувати.

Але Єрко! Він вимагав «Короля Ліра», бо це начебто його улюблена п’єса. Він поставив під стінку і мене, й видавця, бо навіть устиг створити нові ілюстрації, що їх я, ще навіть і не бачивши, готовий визнати так само розкішними, як і всі попередні.

Я відмовлявся, відбивався, відкладав і відтягував. Але от і на мене зійшло – головно завдяки карантину. Хіба він не підказка? Якщо свій власний роман ти якраз дописав і поставив на паузу, то чи не варто в тій паузі розпакувати ще один переклад? Тим більше, від тебе вже кілька років чекають «Короля Ліра». Принаймні дві людини дуже його від тебе чекають. Перепрошую – навіть три: не так давно зателефонував Богдан Бенюк. У Театру Франка, виявляється, є свої лірівські плани.

Й от я також чекаю. Вже восьмий тиждень я чекаю зі Сполучених Штатів оригінал – педантичне, з детальними коментарями та мовними тлумаченнями (безцінна підмога перекладачеві!), текстуально й контекстуально докладно вивірене видання п’єси Вільяма Шекспіра «King Lear». Без нього мені робиться порожньо й тоскно, і я врешті починаю розуміти, що́ для мене в житті справді найважливіше: час. Не втрачати його. Тепер, коли мені цілком очікувано перевалило за ще одну вікову межу, я трохи гостріше відчуваю втрату втраченого часу. Хоч, може, не так у Прустовій версії, як у Сенековій. Тобто не втрату давно минулого часу з подальшим його скрупулятним перевідтворенням, а часу теперішнього – того, що тут, навколо.

Юрій Андрухович: На вічний карантин!

Час – можливо, ілюзія. Можливо, умовність. Час існує, поки існуємо ми. Там, де немає нас, часу не треба. Так принаймні може здаватися. Ні, звичайно, світ поза людиною теж піддається часовим змінам, він увесь у сезонностях, тимчасовостях, початках і завершеннях, у минущості й перехідності, річних кільцях і циклах – увесь промаркований і прознакований часом. Але поза людиною час не буває втрачений. Немає втраченого часу в каменя, металу, дерева, птаха. Тобто втрачати час – це суто людська прероґатива. І суто людський привілей – марнувати час, вірячи, що марнуєш його зовсім не намарне.

Тим більше – його вбивати. Що може бути людськіше?

Нині, коли ми фактично закинуті в ситуацію вбивання часу, дуже варто застановитися. Останнє слово вказує, серед іншого, й на призупинення будь-якої дії заради обдумування: що далі. Як мені вийти з цієї ситуації, щоб часові втрати були найменшими? Як затримати час або принаймні сповільнити його безсенсовне проминання? Протікання водою крізь пальці? Просипання піском крізь долоні?

Я знаю лише два способи. Третій – перенести своє життя у сни – не надто надійний, позаяк у снах я зазвичай проживаю вкотре якісь попередні життя, точніше фрагменти з них, я з ними собі не раджу, бо не мені належать режисура і монтаж. Третій спосіб відпадає.

Але є два. Один – писати, ще один – їздити. Я навмисно не пишу «перший» і «другий», бо це означало б, що котрийсь із них вищий за інший.

І все ж я почну з «їздити». В ідеалі – кожна ніч ув іншому місті (селі, селищі, місцевості, околиці, країні). Щойно ви зупинилися десь у дорозі бодай на тиждень – і той злетить, як один день. Час вирветься з-під вашої опіки і знову понесеться у свої безодні, як шаленець. Тому не зупинятися, гнати і мчати, випереджуючи його, міняти вокзали, краєвиди, назви, мови, проникати, як ніж у масло, в Чуже. Час буде змушений. Він ви́знає вас і сповільниться. Є тижні завдовжки з рік. Є дні завдовжки з літо і ночі завдовжки з життя.

Однак їздити тепер заборонено. Вокзали й летовища фактично закрито, а до найближчого порту сотні миль, хоч і він на карантині.

Залишається інший із двох способів – писати.

Це завжди має сенс. Але писати не як-небудь, а густо, насичено, повільно й концентровано, як заповідав нам той-таки Пруст. Нині, в тотальній ситуації вбивання часу, це набуває ще й додаткового сенсу. Одну хвилину романної дії можна розтягнути в довгі години письма. Цілком перенестися туди. Згадати (тут це синонім до «уявити» чи просто «побачити») всю повноту з усіма найтоншими складниками і складками, заповнити цю повноту якнайретельнішим добиранням слів і таким же старанним їх розташуванням одне щодо одного в єдино можливому порядку зчеплення. При цьому не забувати, що має бути не нудно, а навпаки.

Юрій Андрухович: Гріхи наші вірусні

Ні, не зупинити мить, а проникнути в неї й тим самим її збільшити, виростити, виплекати, роздути, мов капсулу. Час – умовність, як ми пам’ятаємо. Умовмося, що не ми його, а він наш.

Одну шекспірівську фразу можна розсмакувати на цілий перекладацький день. Богдан Бенюк вимовлятиме її зі сцени не довше трьох секунд, але для вас вона означить довгі години протискання у вузесенькій шпарині поміж словами й сенсами. А якщо це ще й вірш, до того ж римований, і рима важить не менше, ніж обрамлений нею дотеп?

Але тут є сенс поставити крапку – бодай тимчасову. Після чого зійти двома сходовими маршами вниз, до поштових скриньок. Я не зазирав туди вже давно – відколи пишу ці рядки. Можливо, мій «King Lear» уже там?

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.