Трохи більш як за два тижні в Польщі чергові парламентські вибори, і тамтешні медія дедалі частіше публікують результати все нових і нових опитувань. Згідно з ними, партія влади ПіС надалі є лідеркою та, найімовірніше, збереже свою, як тепер це в нас називають, монобільшість.
Але збереже чи не збереже – ми невдовзі побачимо, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Я тим часом проглядаю коменти розгніваних результатами опитувань поляків, де – знову ж дедалі частіше – лунає щось наче чудово знаний нам рефрен «Та що ж це за народ такий?» З чого цілком очевидний висновок, що не лише в Україні освічена, критично і вільно мисляча верства (її ще в образу прозивають «інтелектуальною елітою») нині перебуває в конфлікті з т. зв. народними масами. У Польщі, значить, теж.
При цьому польські автори коментів у своїй критиці тамтешнього «насєлєнія» йдуть переважно значно далі за українських. Або якщо не далі, то в кожному разі глибше – в сенсі історичному. Доволі часто мені трапляється оцінка, що її можна викласти приблизно як «А що ви взагалі хочете від народу, в якого гени кріпосних рабів волають про себе й донині?».
«Оце тобі шляхта, – думається мені. – Про що вже тоді казати нам, українцям?» Ми ж ніби в сенсі закріпаченості всім тим полякам ще й яку фору даємо – з усіма своїми колхозами та ґулаґами. У нас же, попри кріпацькі, ще й посткріпацькі гени. А попри радянські, ще й пострадянські. Може, саме тому й партія влади у Польщі набирає ледь більше за 50 відсотків підтримки, а в нас чи то 73, чи вже навіть і 79? Щоправда, й до виборів у них лише два тижні, а в нас – якщо вибори ще взагалі колись будуть – цілих п’ять років.
Крім того, в нас, треба визнати, значно сутужніше з інтелектом. Тож навіть і таких дискусій, як у польських медіях, не виникає. До всіх наших інших відсталостей – технологічної, інфраструктурної, соціяльно-гуманітарної – додалася ще й розумова. Народ, який дотепер завжди вирізнявся незвичайною інтуїтивною мудрістю, своєчасно мобілізуючись і ставлячи заслін черговому узурпаторові то «Україною без Кучми», то Помаранчевою революцією чи Євромайданом, раптово кудись подівся. Збайдужів, отупів? Стомився, врешті-решт? Але якщо так, то від кого стомився – від себе самого?
Під цю заколисливу втому українці масово погоджуються з недвозначними проявами нової і, щиро кажучи, безпрецедентної узурпації. Так багато свободи, як оце нині, просто на очах у них ще не крали – а їм це чомусь у кайф. Нещадні колись до Януковича з його «козлами, которые мешают нам жить», сьогодні вони пропускають повз вуха або вдають, ніби не чують, багатьох речей «куда похлеще». У фаворі – примітивний банальний грубіян, наділений високою посадою в «команді нових облич», позер і крикун (як варіянт – хрипун або шипун).
Бо що таке нині успіх політика в уявленні пересічного українського громадянина? Щось як історія з Попелюшкою. Все має статися раптово й одразу, а головне – цілком поза логікою, дивом. Перемогти, як і в казках, мають хитрість і фартовість головного героя. Мудреці, розумники й жалюгідна «інтелектуальна еліта» йдуть лісом. Народ їх люто зневажає, як зневажав у шкільні роки відмінників. Тих, яким не треба було зазубрювати формули або купувати вчителів, щоб отримувати високі оцінки. На противагу таким у нас тепер люблять простих, недорікуватих, зате «ефективних», понтовитих і нахабних. А якщо такий здобув собі ще й телевізійну популярність, то шалена підтримка виборця забезпечена апріорі.
Хто вилікує нас краще за доктора Комаровського? Хто порятує від нудьги, як не «Вечерний квартал»? Хто нагодує паштетом зі солов’їних язичків, як не ресторатор Тищенко? І вершина піраміди – хто приведе нас у всеосяжне Щастя, як не актор Голобородько?
Вони і тільки вони.
У цьому світлі трохи прояснюються й деякі привиди недалекого минулого.
Хіба дивно, що в нас був Яник, якщо пів країни виросло на російській тюремній естетиці з її «ворами в законе» та «общаком»?
Але й зовсім не дивно, що цей блатний зашкал урівноважував Ющ із його іконами й черепками. Мрія про заможне сільське життя, пасіку, власний трактор і садибу, повну автентичного мотлоху, так само здатна захопити мільйони. Актриса ж, майже кріпосна, і жертва моди та кількох режимів Тимошенко – хіба не в ній тисячі українських жінок бачили найкращу з версій себе?
Якщо відповіді на більшість питань сьогодення слід шукати в минулому, то повернімося ще на секунду до кріпаків. З дитячих літ нам розказують, що найвидатніший син народу (а водночас і батько його) Тарас Григорович значну частину свого життя пробув у кріпацтві. Це правда. Але інша правда в тому, що жодного рабського гена цей чоловік у собі не носив. Тобто злидні, нестатки – так. Але неволя – ні. Тому він такий і виріс.
Десь так воно тепер і з моєю надією на те, що 28 років (і злиднів, і нестатків, але аж ніяк не неволі) даремно не минули, й інтуїтивна мудрість народу вже примружила око, беручи на приціл метушливу й нікчемну зграю, що по приколу нарекла себе його слугами.
Comments are closed.