Як вести рок-н-рольний концерт? Я не вів ніколи, то можу і спитати.
У Чернівцях таких, що вели, було двоє й обидва між собою непогано узгоджувались: корпулентні голосні екстраверти. (Уявляти собі в такій ролі дрібного тихого інтроверта навіть не хочеться.) Стефцьо Оробець – актор театру «Не журись!», музикант, кабаретник, шоумен. Сергій Архипчук – режисер театру (не того самого, а театру загалом), постановник масових видовищ, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Тепер відповідь на моє запитання. Рок-н-рольний концерт слід вести мегаактивно – випромінюючи навсібіч божевільну енергію, тримаючи напругу чим лише вдасться і передусім голосом. Для цього зовсім не обов’язково вибігати на сцену. Пара таких важковаговиків, як Стефцьо і Архипчук, могла б ненароком наробити біди в тому хитросплетінні кабелів, у тих нагромадженнях дорожезної (на свій час) апаратури. Тому концерт вони від гріха подалі вели не зі сцени, а від пульта звукооператорів.
За спогадами Івана Малковича, який відпрацював першу «Червону Руту» в журі, апогеєм концерту стало Сергієве оголошення про демісію першого секретаря цека капеу Володимира Щербицького. Безумовно, це була breaking news. Новина не дня, не тижня й не місяця. З тих, на які чекають так довго, що навіть перестають вірити в їхню здійсненність. Саме його, старого Щербицького, не без підстав мали за головну перешкоду для перестройки в Україні.
Поки цей бронтозавр очолював республіку, нічого в ній змінитися на краще не могло. Щербицький нависав над нашим буттям, ніби античний фатум. Свою тогочасну сатиру «Шевченко править Україною» Олександр Ірванець завершив рядками про такого собі діяча «на букву Ще», який «справді править Україною».
Читайте:
Й от це правління начебто урвалось, і Сергій Архипчук оголосив про це всьому народові під час рок-н-рольного концерту на «Червоній Руті-89». Така приголомшливо-радісна вість пасувала саме такому концертові, саме рок-н-ролу. Це була фактично рок-вість. Виступ Сестрички Віки з її леґендарним гітом «Ганьба!» був до такої міри запаленим тією вістю, що журі не могло не віддати Віці першу нагороду в номінації.
Як ретельний хронікер «фестивальної епохи», я маю, втім, деякі проблеми з датою. Згідно з усіма джерелами, відставка Щербицького відбулася на пленумі цека капеу аж 28 вересня. Саме цього дня про неї дізналась Україна. Про «Червону Руту» натомість пам’ятаємо, що вона завершилася ще 24-го (цілком традиційно для фестивалів: то була неділя.) Фестивальний же рок-концерт узагалі прогримів кількома днями раніше.
Сергій Архипчук точної дати не пам’ятає. Зате він точно пам’ятає, що справді оголошував від мікшерного пульта, розташованого посеред зали, на всю розшалілу рок-масу безмежно прекрасну новину про те, що «сьогодні від нас пішов останній з могікан Брежнєва». Звідки він ту новину взяв, Архипчук знову ж таки не пам’ятає. Але він пам’ятає увесь переможний рейвах, який здійнявся після його слів «сьогодні від нас пішов». Хоч зазвичай після таких слів западає скорботна тиша.
До теми:
Андрухович, Винничук та інші: стали відомі переможці конкурсу “Топ-30 книжок нашої Незалежності”
Нарешті я знаходжу цілком імовірне пояснення невідповідності в датах. Одне зі щербицькознавчих джерел (доводиться лізти і в такі, інтернет безрозмірний) засвідчує: «21 вересня 1989 року Володимир Щербицький написав заяву в ЦК КПУ, в якій, посилаючись на зростання обсягу роботи з політичного та економічного реформування держави й підвищення відповідальності за результат роботи, в силу свого похилого віку (визнав! – Ю. А.) та неможливості забезпечити цей результат, попросив увільнити його від обов’язків першого секретаря та члена політбюро ЦК КПУ».
Виходить, що 28-го пленум лише формалізував рішення, яке було прийнято 21-го.
Завдяки цій прив’язці можна встановити точну дату рок-концерту – 21 вересня. Загадкою лишається те, в який спосіб новина про відхід Щербицького вилетіла за межі цека і ще того ж вечора дісталась Архипчукових вух у Чернівцях. Можливо, річ ув як завжди довгому язиці майбутнього першого президента? Леонід Кравчук у статусі завідувача ідеологічного відділу цека тими днями гостював на «Червоній Руті» й, отримавши 21-го цілком таємну інформацію зі столиці, не міг утриматися й не розляпати її комусь зі своїх рухівських партнерів та опонентів.
Читайте також:
До речі, присутність політиків на «Червоній Руті», надто ж на першій та другій, є більше ніж очевидною рисою саме цього фестивалю. Політика починала загравати з культурою. Не командувати й розпоряджатися культурними подіями, а пристосовуватися до них. На жаль, довго це не потривало.
«Червоною Рутою» ми нарешті попрощалися зі Щербицьким та його бульдозерною ерою. В тому, що українські 70-ті й більша частина 80-х виявилися такими сірими, нікчемними, а водночас і спустошливими, – передусім особиста відповідальність особи «на букву Ще». Його відхід легко уподібнити скиданню настогидлого баласту та тріумфальному вивільненню з подальшим карнавальним розпруженням.
Всього за якийсь тиждень після завершення першої «Рути» я, на той час у Москві, почув перші записи з неї. Це сталося на якомусь квартирнику Українського молодіжного клубу. Записи були, як казали тоді, самопальні, зняті безпосередньо на концертах, і це додавало шарму. З магнітофона лунали фестивальні відкриття (по кілька разів – Андрій Миколайчук зі своїми «Кіндратом» та «Піду втоплюся», ще пригадую комувнизівський «Суботів», співану громадянську лірику Едуарда Драча і – саме тоді почув її вперше – Марійку Бурмаку).
Касетні магнітофони набували нової змістовності. Ту осінь, а потім і зиму 89-90 років ми, в Україні й поза нею, прожили під рутівські касети. І якби відтоді все пішло по-найгіршому й закінчилося цілковитою катастрофою, ті касети залишались би з нами як знак, як сенс чи принаймні єдиний доказ: ні, не наснилося.
