Питання, які розділяють українців, не зникли. На відміну від Росії, Україна не є жорсткою конструкцією. Ментально вона складається не з суцільної суші, а з острівків консенсусу. Разом вони становлять один архіпелаг, пише український історик Ярослав Грицак на порталі НВ.
Читаю одну розумну книжку, що намагається підбити підсумки 30 років незалежності України. Мабуть, надто розумну, бо щось не все у ній розумію. Зокрема, там пишеться про те, що незважаючи на окремі досягнення, українцям так і не вдалося виробити спільну візію своєї країни.
Маю запитання: якщо українцям не вдалося, то кому вдалося? Чи могли б автори показати на карті світу країну, мешканці якої мають спільну візію? Майже напевно, такої країни немає в старій Європі та її дітях — Північній Америці й Океанії. Не знаю добре, що робиться в Азії, Африці та Південній Америці. Припускаю, що і там теж не знайдеться такої країни. Можливо, найближче до ідеалу є Північна Корея. Але навіть у Росії, уряд якої намагається досягнути північно-корейського ідеалу, 20% не підтримують війну з Україною.
Не раз і не два помічав: ми, українці, перфекціоністи.
Якщо у нас щось не біле або чорне, то ми це відкидаємо як неприродне. Наші політичні лідери мають бути живим втіленням Ісуса Христа або Діви Марії. Якщо у їхній біографії є хоч одна плямочка (а плям є набагато більше!), то ми їх канселюємо та чекаємо на «нового Вашингтона».
Правда полягає в тому, що демократія не є ані білою, ані чорною. Вона сіра. Тому при ній не може бути спільної візії. Там конкуренція різних візій. І перемагає серед них та, щодо якої є консенсус більшості.
Питання, чи існує такий консенсус, діймало нас ще на початку 1990-х. Тоді йшлося про можливу смерть української держави. Справедливо вважалося, що від наявності чи відсутності таких консенсусів залежить майбутнє України. Тому шукали національної ідеї, яка могла б об’єднати схід і захід України.
Читайте Тарас Прохасько: Політ в окулярах бджоли
Національний консенсус, однак, твориться не з ідей, а з досвіду спільного життя. Найперший з них постав 1 грудня 1991 року, коли більшість українського населення під час референдуму проголосували за незалежність України.
Цей консенсус називали несправжнім і ситуаційним. Лише за 9 місяців до того, на всесоюзному референдумі 1991 року, більшість українців проголосували за збереження СРСР. Якщо вони так швидко змінили свою думку, то чому би не змінити ще раз?
Тепер бачимо, що цей консенсус є сталим.
В який би рік чи який місяць ми не повторили б грудневий референдум, результат був би тим самим: більшість вибирає незалежність. Змінювалися б лише розміри цієї більшості. Вона зменшується з кожним погіршенням економічної ситуації, але зростає з кожною загрозою з боку Росії. І найвищих показників перед теперішньою війною вона досягла під час російської анексії Криму.
Цікавою є історія складання консенсусу навколо національних символів — українського прапора, гімну та гербу. Значна частина населення не сприймала їх, бо бачила у них втілення кровожерного українського націоналізму. Були пропозиції компромісу — додати до червоно-синього прапора Української РСР жовту смужку.
Читайте Юрій Андрухович: Поневолений час
Консенсус появився несподівано, коли під час зимових Олімпійських ігор 1994 року Оксана Баюл виграла золоту медаль з фігурного катання. Коли вона зійшла на олімпійський п’єдестал, зіграли український гімн і піднесли український прапор. Ця історія мала свої нюанси. В організаторів Олімпійських ігор не було готового запису українського гімну, й керівниці української делегації довелося мчатися до готелю за власною касетою, а прапор підняли догори дригом. Але це деталі. Загальна ж картина полягала в тому, що, як показали соціологічні опитування, несприйняття української символіки після цього випадку майже поголовно зникло. Відтепер вона стала символом українського успіху.
Іншим цікавим прикладом є казус Михайла Грушевського.
У пізній Українській РСР він був забороненим. На початку 1980-х мене як молодого аспіранта «дружньо» попереджували: навіть негативна згадка його прізвища прирівнюється до скритої пропаганди українського націоналізму, тому борони Боже згадувати його у своїх текстах.
Ситуація змінилася після 1991 року. Українська влада потребувала своєї історичної легітимації – показати, що вона не виникла на пустому місці, а успадкувала старі традиції. Відповідно у кабінеті Кравчука з’явився портрет Грушевського як голови першої української держави. З того часу в кожному опитуванні, кого українці вважають своїм національним героєм, він фігурує у верхній частині списку серед перших п’ятьох.
Такою самою несподіванкою було складання консенсусу щодо Голодомору. За радянських часів Голодомор підлягав ще більшому табу, аніж Грушевський. Після розпаду Союзу гостро дискутували щодо до того, чи він мав характер цілеспрямованого злочину проти українців. Але коли Верховна Рада у 2006 році визнала Голодомор геноцидом, опитування показали, що цю точку зору поділяє більшість населення в усіх регіонах, включно з Донбасом. Причина, чому цей консенсус охопив південь і схід України, досить проста: державна постанова зрезонувала з сімейною пам’яттю місцевого населення.
У перелік інших консенсусів входить державний статус української мови та європейської інтеграції. Всі ці консенсуси склалися ще перед війною. Війна створила нові консенсуси щодо Бандери та віри у перемогу.
Питання, які розділяють українців, не зникли. На відміну від Росії, Україна не є жорсткою конструкцією. Ментально вона складається не з суцільної суші, а з острівків консенсусу. Разом вони становлять один архіпелаг.
Comments are closed.