Уродженець села Поточища Городенківського району отець Василь Колодій три роки тому став парохом єдиного у Дніпропетровську греко-католицького храму. Крім того, він є одним із засновників міжконфесійного об’єднання «Заради миру» та місцевого Майдану. Нині отець Василь активно волонтерствує, а найбільше допомагає пораненим бійцям АТО, яких у Дніпропетровську багато.
«Недавно знайшов у лікарні земляка з Городенківщини Івана Максимчука, – розповідає священик. – Після осколочного поранення в голову, яке він отримав від Іловайськом, Іван не відчуває правого боку, але медики обіцяють швидку поправку. В палаті всі хлопці з АТО, дуже важкі. Лікують їх безкоштовно, медикаментами та харчами забезпечують волонтери. От 9 тис. грн. передали 24-річному Дмитру Краслянському з Київщини».
За словами священика, його покликали до цього хлопця ще в липні, коли батюшка з лікарняної каплички УПЦ МП відмовився вчинити Дмитру єлеопомазання – просто не йшов до поранених, які воювали на українському боці.
«Під час першої операції Дмитрові витягли кулю з голови, потім оперували груди, стягнули скобами, – каже отець Василь. – Осколками хлопцю розтрощило ліву нову, її ампутували. Праву ледве склали. Перелили понад сім літрів крові. Маму до нього не допускали. Я прийшов, а хлопець у комі. Молився над ним. І так приходив щодня, поки не перевели з реанімації до травматології. Приходжу, а він уже притомний, знайомиться зі мною. Ледь стримую емоції: хлопче, я тебе добре знаю. Домовився зі знайомим бізнесменом про допомогу. Коли Дмитра забирали додому на реабілітацію, він уже самостійно їв. Так мужньо тримався!».
Василь Колодій приходить до цієї клініки майже щодня. Кличуть не лише до бійців, але й до їхніх батьків. З тими ще важче. Психологи навіть розробили спецпрограму «Родинне коло». Недавно якраз був місяць від трагедії зі збитим терористами літаком ИЛ-76, тож на турбазі «Лісова» в селі Орловщина зібрали матерів загиблих. Встановили стенд із фотографіями героїв. Запалили свічки, після хвилини мовчання отець Василь провів панахиду. Його друг, психолог Ігор Чабаненко працював з жінками. Ігор став прихожанином греко-католицької церкви недавно, після паломництва до Зарваниці. Потім разом співали «Яворину», духовні пісні…
Опікується Василь Колодій і обласним військовим госпіталем. Каже, заклад був дуже занедбаним:
«Коли почали звозити поранених, знайшлося багато охочих відремонтувати корпуси, – розповідає священик. – Одні передавали гроші, інші штукатурили, фарбували. Я займався душовими та електропроводкою. Нині в кожній палаті є холодильники, просто заповнені продуктами, навіть морозиво та йогурти привозять. Я й не міг подумати, що дніпропетровці такі доброзичливі. Якось за раз привезли медикаментів на 24 тис. грн., навіть спеціальні пластирі на шви. Старша сестриця нашої церкви прийшла до аптеки з величезним списком. Дізнавшись, для яких цілей, провізор дала їй ще 400 грн., і люди в черзі скинулися. З Городенківського району також надійшло понад 20 тис. грн.».
Нині патріотизму дніпропетровців можуть повчитися навіть західняки, каже отець Василь. Так, на день Прапора центральним мостом через Дніпро вишикувалися кілька тисяч святково вбраних людей із національною символікою, з’єднали живим ланцюгом береги. А це 1400 м!
«На День Незалежності тут був такий підйом, що, мабуть, у нас на Прикарпатті і в 1991 році не бачили, – розказує Василь Колодій. – 1 вересня діти йшли до школи у вишиванках, усі дівчата – із синьо-жовтими стрічками. Навіть вітання «Слава Україні!» тут набуло іншого змісту. А каталізатором цього вибуху патріотизму став дніпропетровський олігарх, а нині голова ОДА Ігор Коломойський. Це він, можна сказати, відкрив двері українськості».
Отець Василь порівнює Дніпропетровщину з сусіднім Донбасом.
«Там свідомо вивітрювали національну ідею, жили «за поняттями», – каже він. – І сепаратистські ідеї лунали давно. Ще у 2010 році носилися з прапорами ДНР. А коли почалися цьогорічні заворушення, то ті, хто був за єдність України, виїхали. Інші ж від страху та безвиході прийняли бік сепаратистів. Шантаж, погрози, викрадення. Отця Тихона Кульбаку з екзархату УГКЦ з мішком на голові тричі розстрілювали. Заручників вивозили на заміноване поле – хто пройшов, той вижив. Знаковою є історія в одній із тамтешніх в’язниць. Автоматники з ДНР сказали відпустити тих, хто згодився воювати на їхньому боці. Інших – у розхід. Отакий електорат».
А ось інший приклад. 16 ув’язнених із луганської зони домовилися із сепаратистами, що воюватимуть на їхньому боці в обмін на свободу. Коли ж ті за ними приїхали, то наглядачі сказали, що зараз винесуть тих новобранців. Свої ж зеки покарали…
І в Дніпропетровську сепаратисти теж працюють, розпускають плітки. У них то бомби чи танки по місту, то Коломойський активи з області виводить, то в Закарпатті всі отримали угорські паспорти, а ще урожай цьогоріч ніякий, техніки нема, солдати всі дезертирують, а командири зраджують. Але місту не до того – Дніпро працює, воює, допомагає.
На думку отця Василя, Україні не треба ані землі нинішніх так званих ДНР і ЛНР, ані людей, які їх підтримують. Каже, неможливо буде перевиховати.
«Це болячка, яка ніколи не загоїться, – вважає священик. – Най би собі капарили росіянам. Вихід один – бетонні мури. І не було б тої трагедії. І не гинули б наші хлопці. Це моя особиста думка. Ніколи армія не зайде туди, куди її не закличуть. От Дніпропетровщина ворогів не пропустить. Тут повстануть мільйони».
