Один мудрий чоловік стверджував: якщо теза правильна, то життя не забариться її проілюструвати. Коли, читаючи лекцію про місто-вампіра, я згадав про Франківськ як місце зустрічі світів та епох, багато хто зрозумів цю метафору в «м’якому форматі». Мовляв, архаїка з постмодернізмом сідають десь у «Кімбо», п’ють там каву, мило пліткуючи про чергову франківську карикатуру на модернізм. Хоча на тій лекції й було згадано відомий фрагмент з поезії німецького класика: «світи при зустрічі кам’яніють від жаху».
А потім усі побачили таку собі реальну зустріч світів, зустріч чиновника і митця. А також лаконічну сіру конструкцію, збудовану посеред притомленої й зачовганої сірості, збудованої і декорованої за доби Горбачова.
Злопам’ятне місто-вампір звело в один час і в одному місці всіх потрібних для ілюстрації і все для неї потрібне. Й після того вже всім зрозуміло, що в архаїки і постмодерну немає спільного протоколу дискусії. Що вони розмовляють різними мовами, і це тільки здається, що говорять вони нормативною українською зрозумілі обом сторонам речі.
Архаїка в принципі не бачить мистецтва в мистецтві і культури в культурі там, де зроблено хоча б один крок за межі викладеного (і вкладеного) у сільській школі. Ширше того, архаїка в принципі не бачить того, що виламується з її уявлень про світ. У зв’язку з цим можна згадати усякі пояснення психологів, психоаналітиків та культурологів, усі ці теорії про «горизонти впізнавання», «делеговану уяву» й таке інше. Проте, навіщо? Картинка яскравіша та наочніша.
На жаль, ми живемо серед людей, частина яких не бажає слухати складних пояснень про складні речі сущого. Не бажає напружувати мозок роботою з абстракціями. Цій частині набагато легше придумати для себе і собі подібних якусь страшну казочку. Таку страшну, щоби аж спітніло й засвербіло. Їм зручніше нафантазувати ворогів. Зрештою, саме цього їх вчили усе життя: «Курка здохла? То сусідка поробила, не інакше. Паркан завалився? От же кляті імперіалісти!».
Зустрічаючи щось їм незрозуміле, ті пострадянські люди кажуть: це все спеціально придумано. Це є змова. Це проплачено. Відомо ким.
Коли їх питають, у чому «змова» й ким конкретно вона «проплачена», вони, бува, червоніють, напружують м’язи і згадують усі свої страхи піонерського і комсомольського віку. З мороку підсвідомості випливають і «масони», і «світовий кагал» і, навіть, з бісу таємничий «глобальний інтернаціонал збоченців». Не обходиться також без олігархів, плутократів і решти стійких образів, що влізли до підсвідомості «народних експертів» ще у ті часи, коли вони розглядали карикатури у газеті «Правда» (варіант — в газеті «Прикарпатська правда»).
Ми живемо у просторі, що прохромлений монологами ворожнечі й ненависті. Зомбоящик і політики працюють без відпочинку, то розділяючи людей підозрами, то спокушаючи їх примарами злютованої навколо шоу-вождів єдності. Й лише мистецтво зшиває, латає та тримає у купі цю розідрану ковдру.
Якщо ж і до світу мистецтва заселити дискурс підозри, то ми остаточно здичавіємо.
От вже чую нові, постфестивальні «звуки підозри»: чи мають, питають, новостворені у Франківську мурали «право на життя»? І збираються створити чергову комісію для оцінки мистецької вартості тих муралів. Мені цікаво, кого запросять до тієї комісії. Чергових «народних експертів», шукачів змов і «глобальних інтернаціоналів»? Й чим відповість на це місто-вампір?
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.