Невдовзі навколо нас їх буде багато. Але нині про них пишуть лише соціальні провидці Сполучених Штатів і Західної Європи. Про нове покоління дітей мегаполісів, які житимуть у світі комп’ютеризованих предметів побуту, необмеженого доступу до інформації та крайнього індивідуалізму.
Вони, ці абсолютні містяни, житимуть громадами собі подібних, вироблятимуть віртуальний продукт і тихо зневажатимуть тих, хто працює руками або навчає язиком. Цим зневаженим вони продаватимуть ідеї, міфи та логістичні розробки. Продаватимуть дорого. Значно дорожче за собівартість.
Натомість люди старих поколінь збуватимуть абсолютним містянам їжу, житло та місця для розваг і відпочинку. Збуватимуть за копійки. Адже їжа, житло та місця розваг невдовзі страшенно подешевшають. Зрештою, як і все інше, крім ідей, міфів і логістичних розробок. А ще подорожчає вода. Не лише питна, а будь-яка. Але це вже інша історія.
Діти тих, хто працює руками і язиком, а також діти тих, хто міняє свободу на посаду, мріятимуть про те, щоби стати абсолютними містянами. Й не тому, що в тих більше грошей. Просто діти мріють стати продавцями казок і кольорових світів. Це ж, як не крути, у сто разів цікавіше, ніж продавати ковбасні вироби, алкоголь або лахи.
Світ абсолютних містян вже гримає в нашу браму. Він приходить до нас під час посиденьок в кав’ярнях, коли всі в компанії втикають у свої смартфони і за годину перемовляються ледве двадцятьма фразами. Він підкрадається телепередачами, в яких немає вже нічого, крім реклами і політичної брехні, а також повзучими змінами у мовах, що стають все більш толерантнішими до дебілів і пофіґістів. Тих, котрі роблять по три помилки у кожному слові з десяти літер.
Є підозра, що абсолютні містяни спілкуватимуться «мовою майбутнього» — наборами символів, піктограм і візуальних шаблонів. Кажуть, на цей випадок передбачливими людьми запатентовано вже понад 3000 різновидів смайликів. З них десь півсотні — в різний спосіб усміхнені або скривлені схематичні зображення задниць.
Можливо, всю світову літературу невдовзі фронтально перероблять на набори шаблонів і піктограм. Цікаво, як виглядатимуть «Заповіт» Шевченка та сонети Шекспіра у такому переспіві (чи то перепризначенні)? І чи хотітимуть широкі маси майбутнього читати зі своїх гнучких або голографічних екранів тексти, створені негнучкими предками для паперових носіїв? Здається мені, що на тих екранах вони навіть коміксів не сприйматимуть. Усе, що не здобуде екранізації, піде в небуття.
На цьому тлі традиційний світ маленьких містечок і сіл вицвітає як гардеробна міль на літньому сонці. Це колись так було, що міста вбирали в себе мільйони безземельних селян і давали їм помешкання та шматок хліба. В містах майбутнього для людей, що працюють руками, залишаться тільки вокзали і термінали аеропортів, з яких їх відправлятимуть до глобального кочів’я аграрними зонами і трансферними майданчиками.
Там зникнуть їхні претензії на повагу. І залишаться лише мрії про успіх. Вони купуватимуть міфи про успішних кочовиків і заповідатимуть їх своїм готовим на все дітям.
А тих, хто працює язиком (не в сексуальному плані), значно поменшає. Бо у віртуальних університетах доречно обирати з п’яти-шести найкращих профільних лекторів, а не дрімати в аудиторіях під нудну балаканину переповідачів підручників.
Тому, брати і сестри, вчіться виробляти міфи. Вони ринково твердіші за золото, не займають місця на складі і не бояться мишачого апетиту. Все інше приречене. І нема на те ради.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.