Є двійко великих спізнюхів – мистецтво і правда. Вони постійно запізнюються, коли є критична потреба в їхній маніфестації. Як відомо, правда завжди тріумфує на могилах своїх оборонців, та й мистецтво раз-у-раз не встигає за подіями, віддзеркалюючи переважно ті явища, що вже відбулися, перезріли та нахабно випнулися з буденності.
При тому спроби митців і правдоборців випередити події закінчуються недобре. Передчасна правда і передчасне мистецтво іноді шкодять поступу людства більше, ніж політична реклама і творчість Стаса Михайлова. Вселенський песимізм Шопенгауера і теорія капіталу Маркса є блискучими прикладами передчасної правди. Не можна було розповідати про таємниці світової волі і секрети додаткової вартості суспільству ХІХ століття, де честолюбці спекулювали на заздрості і тваринних інстинктах темних мас, котрі тоді ще ледь навчилися жити в містах, складати речення і кидати мідяки до профспілкової калитки.
Як наслідок, все ХХ століття політичні еліти лише тим і займалися, що заганяли спокушені маси назад – до стійла щасливого невідання. Відповідно це століття, з його війнами і революціями, дехто вважає втраченим часом.
Менше шкоди спричинило передчасне мистецтво. Й не тому, що «Чорний квадрат» Малевича або «Герніка» Пікассо несли в собі менш руйнівний потенціал, аніж «Капітал» бородатого Карла. Просто світова верхівка вчасно схаменулася й добре заплатила і митцям, і коментаторам. Останні ж з такими хитрими підморгуваннями прокоментували передчасне мистецтво, що мало хто спромігся вивести з нього передчасну правду.
А відтак еліти помітили та підняли на щит голодну зграю «прогресивних уповільнювачів». У живописі найвідомішим із них, як на мене, був Сальватор Далі, у літературі повелися на Джойса, Беккета і плутаних планокурів, а в музиці уже в середині 70-х фантастичні прориви попереднього десятиліття закидали-замурували криками екзотичних півників та протестами у стилі естрадного гламуру. Технічні досягнення також лягли в масть імітаторам і власникам глобального подіуму.
Нині практично ніхто не продукує ані передчасної правди, ані передчасного мистецтва. Все, що повинно запізнюватися, запізнюється дисципліновано й контрольовано. Глобальні маси жують розважальну жуйку, юні таланти проходять кастинги на «ікс-факторах», носії нестандартних ідей затято бухають на нестандартних тусовках. Брак свіжих ідей поки що більш-менш успішно компенсують цитатами, рімейками й сіквелами.
Тим більше, що невстигаючі не помічають запізнення. Мільйони загнаних до стійла радісно споживають вживане як свіже. Вживана правда і вживане мистецтво, взявшись за руки, бадьоро крокують у майбутнє. Зрозуміло, що невдовзі запахне тухлятиною. Але хазяї каси спокійні. Вони впевнені, що утуплена в смартфони публіка не помітить чергового фокуса з перетасовуванням вживаного. Й знову споживатиме той перефарбований і дезодорований продукт, від якого бридливо відверталися ще за доби Вагнера і Бодлера.
Запізнення є особливим способом боротьби з майбутнім. А якщо в майбутньому нас чекає апокаліпсис, то тотальне запізнення є чи не єдиним засобом його відтермінування. Не можеш відвернути фінал, то затягуй гру. І знаменитий вислів Ніцше «Ми маємо мистецтво, щоби не померти від правди» можна тепер перефразувати: «Ми не маємо мистецтва, щоби не померти від правди. Ми не маємо правди, щоби не померти від істини. Нам не доступна істина, щоб ми не дізналися, що не маємо ані мистецтва, ані правди».
Тут древній змій дотягується пащею до свого хвоста, замикає коло і бажає всім нам триматися до останнього.
