У провінції сміятися небезпечно. Ні, зрозуміло, сміятися небезпечно будь-де, але я не про те. В провінції віддавна існує особлива культура ненависників сміху. Культура «цегляномордих». Раденьке, бо дурненьке, кажуть вони.
Так повелося, що будь-які інтелектуальні веселощі провінція сприймає або як ознаку хворої макітри, або ж як знущання. Смішливих підозрюють у прихованих провокаціях і тихому божевіллі. Провінційним пародистам порадять писати виключно дружні шаржі. Бажано компліментарні й несмішні. Професійним «сміхунам» дозволять сміятися зі сцени, проте лише над ворогами. Й принагідно окреслять списки, нібито затверджені та узгоджені.
Провінція закликає всіх до публічної серйозності. До позиції «жарти не на часі». Цю позицію культивують чиновники та усякі борці за мораль. Провінція запізнюється на півстоліття. У столиці тепер середина 20-го, а у Франківську все ще минає 19-те. Курви по дорозі на пари забігають до капличок і щиро там вклякають і хрестяться, не випускаючи з рук айфонів.
Тим часом навколо стає все смішніше. Навіть у тих, кому платять за серйозність, не витримують лицеві м’язи. Навіть політики відверто підсміюються з власного електорату. А простих смертних так просто пре. Кажуть, є такий «цвинтарний синдром». Це коли на панахиді не можна сміятися, а якраз, невідомо чому, дуже хочеться. Тепер це набуває ознак епідемії.
Хтось сміється, коли чує про браслет на нозі корупціонера, комусь смішно від думки, що десь набирають чесних суддів. А комусь просто смішно, бо життя таке. Цегляну морду провінції розтягує цегляна усмішка. Й хоча кажуть, що сміх звільнює, у цьому випадку дихати вільніше не виходить. Щось у тій усмішці насторожує. Десь за нею розгортається насуплений цвинтарний спокій.
Кажуть, що кожна епоха мусить закінчитися карнавалом. В тому плані ми добігаємо фінішу. За кожним рогом нині по фестивалю. Й чого їм так весело, бурчить зсутулений дядько. А жінка, що йде поряд з ним, припускає: «Та вони всі тепер до Польщі їдуть, нехай вже». І старі йдуть собі далі, ненавидячи молоді веселощі, просто веселощі й, відтак, усі веселощі в принципі.
Сміхом та карнавалами середньовічні люди перемагали екзистенційний жах. Тобто намагалися забути, що їхнє життя минуще, а в навколишній темряві ховається погибель. Пройшли століття і знову між пустим теперішнім і страшним майбутнім натягують декорацію – старе простирадло з намальованим на ньому усміхненим сонечком. Також усім пропонують забути, що вулицями міста одночасно ходять живі з трьох століть, з трьох епох, з трьох світів.
Їх усіх запрошують посміятися. Адже всі нібито рівні перед обличчями сміху та смерті. Проте люди 19-го століття не сміються, дико витрищаються на карнавальні маски, плюються і шепочуть молитви, люди 20-го з кривими посмішками шукають тих закулісних, хто за це все заплатив, а ті кілька з 21-го, що заблукали у цих ябєнях, сміються тихо-тихо.
Тому що їм страшно серед стількох ходячих реліктів минулого, одягнених у сучасний секонд. Тому що привозні веселощі швидко скисають у провінційній задусі. Тому що сумні зомбаки притишують присутніх своєю кількістю. Тому що всі карнавальні обіцянки залишаються лише обіцянками. Зрештою, хто сказав, що в карнавал треба вірити? Карнавалу треба лише радіти. Відриватися та пускатися берега, пам’ятаючи при тому, що на ранок будуть потрібні гроші. На ліки. Або ж на чвертку.
Володимир Єшкілєв
