Одеса цього року майже дійшла до кліматичного рекорду. Опівдні 7 серпня стовпчик термометра на південному вікні доповз до 50 і вичерпав закладені розробниками можливості. Спекотний серпанок став густішати, небо затягнули хмари. Відтак здійнявся вітер і пригнав зі сходу особливо чорне страховисько. Так почалася одеська буря, що за півгодини знесла з міста задушливу спеку та принесла на пляжі купи сміття.
Буря-визволителька зіграла роль фінальної коди книжкового фестивалю «Зелена хвиля», презентації якого чотири дні неквапом переходили-переповзали з однієї кав’ярні до іншої під шурхіт кондиціонерів та гомін пліток.
Спека з особливим садизмом ґвалтувала літературний процес, доводила до запаморочень дівчат у книжкових наметах на Дерибасівській, змушувала майстрів прози та метрів поезії раз за разом змішувати винні спирти з зерновими та фатально скорочувала денні автограф-сесії. Спека робила дива і впихувала невпихуєме до фестивальних стандартів.
На дискусію, що автор цих рядків модерував разом із прима-критиком Юрієм Володарським, завітав інший прима-критик – Ігор Бондар-Терещенко. А власну презентацію автора, серед іншого читацького сойму, відвідали й зовсім різні люди – україномовний письменник Михайло з Німеччини, літературно обдарований ректор вищого навчального закладу, кілька політтехнологів, двійко чарівних болонок (Джесіка і Дейзі) та науковець Світлана, що пише дисертацію про життя і творчість Юрія Липи.
В цьому годі було шукати соборності і я вирішив об’єднати їх усіх з’явою універсального ворога. На чергове провокаційне запитання я відповів модним тепер камінг-аутом і публічно визнав себе замаскованим рептилоїдом.
На тому наступило загальне примирення і конкуруючі творчі сили обійнялися як на Прощеній неділі. Відтак усі рушили до ресторанних майданчиків їсти мідії з устрицями та запивати молюсків «Пале Роялем» та «Де Рібасом», котрі в Одесі не надто успішно (як на мій смак) замінюють «Опілля Корифей» та «Дубовий гай». І всі були дружніми того вечора: постмодерністи і архаїки, верлібристи і ямботворці. І всі разом співали старий хіт БГ про чорну машину з блакитним вогником. А привид старенької пані-літератури дивився на нас з того світу і тішився.
Наступного дня ми з Надею, не доходячи до ресторації «Червоний лобстер», на розі Канатної та Нахімова, побачили на стіні графіті «Я – рептилоїд». Себто, як виявилося, я був не першим агентом з планети Ґ’орми, що завітав до причорноморської Пальміри. На радощах ми замовили у «Червоному лобстері» чогось питомо рептилоїдного, на що нам запропонували «сєльодку по-одеські» і паштет фуаґра з грінками. Ми замовили суфле і запили його лимонадом.
І нічого, окрім кількох повалених дерев, вже не нагадувало, що Одесою пронісся небуденний буревій. Ультрамаринове небо наситило кобальтовими відтінками море і такі кольори пасували до літнього свята живота, прикрашеного святом красного слова.
І навіть на далекій планеті Ґ’ормі облизувалися і заздрили такій досконалій гармонії.
Володимир Єшкілєв
