Скільки б не забирали у людей грошей, скільки б не вмочували у лайні їхню гідність, у них все одно залишається потужний ресурс. Він називається «незнищенні народні ілюзії».
«Переживемо якось, все буде добре», – шепочуть перетворені на ніщо. І їм відпускає. А відтак вони мурмотять про своїх дітей, що ті житимуть краще. А ще вони сподіваються на загальний прогрес, вищі сили, яснооких спасителів на прихід «своєї» влади. Сподівання замінюють їм знання та діяльність.
Сила пустих сподівань незмірна. На пустих сподіваннях вигравали війни і будували держави. Історія знає епідемії найдурніших сподівань, від дитячих хрестових походів до пришестя Наді Савченко. Правлячі верстви створили цілу «культуру сподівань» з фільмами, де все закінчується перемогою правильних йолопів, з веселими шоу, де всі зважені і щасливі, а ще з картонно-мотивуючою рекламою, де професійні актори натхненно грають активістів і волонтерів.
Пусті сподівання починаються з того, що людину переконують у священному походженні загальних понять. Скажімо, людині кажуть, що конструкція, знана нам як «суспільство», має в своєму фундаменті якусь велику незбагненну мудрість. Що цій «мудрості з родовим корінням» корилися діди-прадіди й нам заповідали. Що саме це підкорення називається традицією. І що, врешті-решт, та незбагненна мудрість виведе нас із темряви на світлий шлях.
Людям ніхто не пояснює, що ані священної таємниці, ані вищої мудрості за суспільними конструкціями та інституціями не стоїть. Що всі до одної ці конструкції побудовані на простому бажанні меншості жирно жити за рахунок більшості. Що базові суспільні «традиції» зводяться до анекдоту з горбачовських часів, у якому цар-лев каже звірам, що, попри всі «перебудови», «реформи» і «революції», хто ходив у шубі, той і буде ходити, а хто бігав з голим задом – й далі бігатиме.
Найгірше, коли творці народних ілюзій торкаються таких глибинних речей, як віра. Коли механіку пустих сподівань запускають за допомогою прагнення людини до пошуку абсолютного Отця. Адже нинішні, скажімо так, служителі культів чомусь не сильно наголошують на тому, що засновники світових релігій ніколи не закликали вірних сподіватися на щось присутнє в тутешній реальності.
Засновники, на відміну від тих, хто в наші часи заробляє гроші на посередництві між людьми і Небом, чітко і недвозначно розрізняли «сподівання» (на земне) та «надію» (на небесне). В Посланні до римлян (8:24) апостол Павло каже: «Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія». Ще чіткіше спекулятивність будь-яких земних сподівань простежується у 8-й та 33-й главах Книги Йова. Вже й не кажемо про іслам або ті релігії, де в основу покладено Колесо Дхарми.
Хтось скаже, що все це високі розумування, а людям для життя треба чогось сподіватися. Власне на такому гнилому компромісі й будується уся та ідеологічна машинерія, за допомогою якої не дуже освічена та реально налякана купка злодіїв продовжує кермувати цілою країною. Люди на щось там сподіваються, грізно теревенять про якихось «готових хлопців» та іншу маячню, а свіжа зграя чиновників тим часом ударними темпами будує собі щастя.
Там, де немає віри у своє особисте (а не колективне, чи там «народне») призначення, де надію на вічне блаженство плутають зі сподіваннями завтрашнього блаженства в борделі, там царюють ілюзії. І царюватимуть.
