Володимир Єшкілєв: Про очікування войовничих жінок

Давні рільники (а може, й не рільники, хто тепер розбере) знали, що світ закінчиться танцем Бога, якого не називали Шивою.

А ще, кажуть, вони не любили торків (а інші стверджують – половців). Бо ті жили в кибитках, їли ховрахів і брали за себе мачух своїх і ятрівок.

Кожної весни рільники чекали на войовничих жінок, котрі приходили злягатися з чоловіками. Коли ті жінки припинили приходити, вони продовжили чекати. Вдивлялися в обрії, розповідали казки й без радості втішали ближче жіноцтво.

Їхні онуки одного дня зрозуміли, що войовничі жінки не прийдуть ніколи. Вони розізлилися, спалили ідолів і перейшли в іншу віру. Потім отямилися, спалили ідолів нової віри і перейшли у третю. За кілька років знов вирішили отямитися, але їм налили медовухи та пообіцяли, що сусідів у рай не пустять. Коли вони протверезіли, виявилося, що закінчилася сіль. Вони запрягли у вози волів і заспівали чумацьких пісень. В тих піснях співали про шинкарку Настусю, а про войовничих жінок не співали.

До теми: Володимир Єшкілєв: Про (добре) кіно

Але тоді вони ще твердо стояли на землі. Тому що жили поряд зі степом. Жили напружено, так, щоб одним оком бачити оранку, а іншим – пантрувати за обріями. Й не розслаблюватися. Але поки вони вдивлялися в багряну стягу на сході, з півдня греки принесли книжки.

З того часу змінювалися лише портрети на стінах та імена головних проповідників. Ну й медовуха ставала все гіршою, аж поки не залізла до скляних пляшок й не познайомилася там з зеленим змієм.

Книжки, тим часом, робили свою справу. Вони множили сумніви, а сумніви блукали поміж людьми та заважали вдивлятися в обрії.

«Якщо бог помер, – казали книжники, – значить, сама людина виводить з себе самобутні змісти».

До теми: Володимир Єшкілєв: Про назви, які залишаються

«Так-так! – підхоплювали ті, хто розливав у скляні пляшки пійло, яке замінило медовуху. – Ми створимо нові змісти. Ми перекодуємо все застаріле на нове та світле! Хрущі гудітимуть над вишнями, а світ дивуватиметься нашому поступові!».

Століття йшли за століттями. Книжники цитували нові книжки. Переважно переклади. Там все було зрозумілим і красивим. Проте спроби втілити це красиве на практиці закінчувались рефреном: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хрущі гуділи над зруйнованими сподіваннями.

Одного дня нащадки рільників прийшли до книжників і запитали: «Що ж нам робити?».

Один з книжників вистрибнув наперед і почав: «Залиште мертвим ховати їхніх мерців. Вийдіть зі всіх чужих домів і йдіть на край глупої ночі. Роздайте всім мотузки та мило й попередьте, що буде ще важче. Сиротам і політологам видайте несправні протигази, а козачі курені розподіліть по обласним філармоніям!».

Нащадки рільників послухали ці заклики і сказали, що вони на таке не підпишуться. Що протигази геть усі несправні, й що на краю ночі, наскільки їм відомо, не наливають.

Тоді інші книжники вийшли до них і сказали, що треба повернутися до давніх традицій. Що треба, як і тисячі років тому, чекати на войовничих жінок. Що ті прийдуть, бо ж не можуть не прийти.

Нащадки рільників перезирнулися з великим сумнівом, але не знайшли як відповісти книжникам. Вони розстелили килимки, розкоркували пляшки та почали пильно вдивлятися в планшети і смартфони. Бо вдивлятися в обрії ніхто з них уже не вмів.