Відомий епізод з Діянь апостолів. Петро тікає з імперської столиці, охопленої погромами і стратами християн. На Аппієвій дорозі, недалеко від того місця, де пізніше побудують храм Доміне-Кво-Вадіс, він зустрічає Христа. Той простує назустріч. Апостол, вже десь розуміючи, про що йдеться, тим не менш вітає Спасителя не зовсім доречним при цих обставинах (а хтось цинічний сказав би «дурним») запитанням: «Куди йдеш, Господи?». На що отримує відповідь: «Позаяк ти залишив народ мій гинути, я йду до Риму, щоби мене розіпнули знов».
На всіх класичних полотнах, що ілюструють цей епізод, Петро страшенно наляканий. Ще б пак. В нього були причини. По-перше, треба було вертатися і приймати те, що накреслено вищим промислом. По-друге, засновник зійшов з небес, щоби засвідчити його неспроможність як намісника. По-третє, поява Божого сина на дорозі – подія вселенського масштабу. Петро відчуває подих волі, що запалила зірки та відділила світло від темряви.
Тому знамените «Quo vadis?» є лише однією з форм так званого «межового запитання» – таємничої формули, за допомогою якої безмежно злякана людина будує міст особистої змови поміж своєю минущістю та незбагненними для неї планами вічності. Інші форми цього запитання також відомі. Це й накреслене на полотні Гогена: «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди йдемо?». І цікавість казкового героя, який запитує дракона, для чого саме він має його вбити. Ну й зрозуміло, сумніви зі «Страху і тремтіння» Кіркегора, котрі свого часу спокусили не одного богослова впасти у відкриту єресь.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про взаємодію протилежностей
Дехто вважає «межове запитання» ключем, що здатний відкрити двері до пізнання свого місця у світі, а іноді кажуть «свого призначення». На жаль, більшість людей не підозрює ані про існування таких дверей, ані про необхідність мати до них ключі. Потужні механізми соціального контролю швидко вибраковують тих, хто глибоко замислюється над «межовими запитаннями». Адже у правильно і вчасно сформульованому запитанні міститься більше вибухового потенціалу, ніж у революційних гаслах всіх часів і народів.
«Межові запитання» зазвичай є продуктом межового відчаю, породженого глибоко вкоріненим страхом. Тим, хто щасливо уникав таких станів, вони не доступні. Дехто заплатив межову ціну, щоби в ньому визріли такі запитання. Дехто навіть після виплати ціни так і не дочекався священного часу дозрівання. Мало кому допомогли мудрі книжки й мало хто наважився запитати своїх вчителів про щось насправді межове. А ще багато хто намагається уникнути межового стану, щоб не здатися смішним.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про чужих
Саме тому в цьому контексті великий страх грає позитивну роль. Великим страхом невідбутості долаються малі побутові страхи та решта простих звичайних проявів людської втечі в особисті та колективні міфи.
Дві тисячі років тому, крокуючи Аппієвою дорогою, Петро також намагався втекти від страшного краю буття до відчуття власної значущості. Намагався виправдати свою минущість великою відстанню до вічності. Зустріч на дорозі зруйнувала відстані. В одну мить все виявилося простим і близьким. Історія, записана лікарем на ім’я Лука, каже, що Петро повернувся на край буття. Чи то пак, на край ночі.
Іноді для спасіння треба так мало. А іноді не обійтися без найвищої інстанції. Шкода лише, що нас вчили не запитувати, а повторювати банальності з розумним виразом на обличчі. Направду шкода.
Comments are closed.