Наступного дня після того, як у Франківську підпалили СБУ, натовп зібрався штурмувати будівлю податкової. Пригадую, тоді на Незалежності зібралося десь близько тисячі народу. Навіть на першій погляд, туди стяглася специфічна публіка. Саме та, котра не пропускає мітингів і миттєво збирається на місцях ДТП.
Натовп шумів, хтось намагався шарпнути скляні двері. А на узбіччі, біля центру «Є», прилаштувалася живописна група у бушлатах і брудних чоботах. Чоловіки зрілого віку з пожовтілими обличчями та порожніми картатими торбами. Вони мовчки курили та придивлялися до того, що відбувалося під дверима.
Я став неподалік і також спостерігав собі за марними спробами місцевих «інсурґентів» проникнути до фіскальної цитаделі. Натовп час від часу збурювали спазматичні хвилі агресії, але єдності не спостерігалося. Тим часом до пожовтілих приєднався ще один «бушлат». Він поцікавився, що нового.
«Хлопці штурмують. Чекаємо. Оце на всяк випадок взяли», — сказав один із «бушлатів» і показав прибульцеві зіжмакану торбу. Той витягнув цигарку, припалив, посміхнувся: «Мішок треба брати. Там того до стелі».
І я зрозумів, про що вони думають. В їхній уяві там, у податковій, від підлоги до стелі громадилися пачки грошей. Ці «бушлати» реально вважали, що податківці збирають у своїх офісах кольорові папірці з портретами, як бджоли у вуликах мед. Що можна відкрити «вулик», дістати звідти «паперовий мед» і напхати ним картаті торби.
Ця історія про «народну простоту» згадалася мені після розмови з одним неспокійним добродієм. Він учергове завів вуличну мантру за встановлення «прямого народовладдя», за те, що «хлопці готові», що «за три години зметемо ту владу» й тому подібне.
Політична вулиця мислить політику так само, як мислили кріпаки двісті років тому. Хоча ні, інакше. Кріпаки хотіли тієї влади, що дасть їм землю. Відбере у панів і розділить «по справедливості». А теперішня політична вулиця хоче відібрати вкрадені гроші і мати «чесних урядників». В тому плані кріпаки ХІХ століття були більшими реалістами. Вони прагнули предмету для вільної праці — землі. А їхні праправнуки прагнуть фантастичного режиму, за якого «правильно» ділитимуть гроші.
Ніхто не може второпати простої істини — ділити, за великим рахунком, вже нема чого. Ті кімнати, де нібито «до стелі» лежить бабло, — порожні й ретельно підметені. Відповідно, існування «корпорації Україна», яка щось не дуже спішить ставати державою, звелося до простої формули: виконуєте правила, отримуєте цукерку (транш МВФ). Не хочете виконувати — друкуйте пусті папірці і платіть ними зарплати і пенсії. Позаконституційний режим правління у правила не вписується. Хтось думає, що ми так комусь геополітично потрібні, що нам вибачать все. На жаль, не все. «Прямим народоправцям» цукерок не дають. Їм дають можливість збанкрутувати.
Але перш, ніж «прямі» збанкрутують, вони спробують використати весь набір інструментів влади, який надає силовий режим правління. Спробують, щоби врятувати себе любимих, а не державу. Їм це не допоможе, але вони обов’язково спробують. І ті, котрі марять «прямотою», відчують дію цих інструментів на своїх запічних заначках. А потім, коли «пряме народоправство» здується, вони заплатять ще раз. За те, що марили не в тому напрямку.
Звідки, питаєте, така впевненість? З тієї істини, що в сучасному світі боргові зобов’язання не горять. На них лише набігають відсотки.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.