Відкриття виставки еротичного «нуару» Жоеля Блоха в ресторані Corassini зібрало тусовку, яка от вже третє десятиліття представляє Франківськ на значущих мистецьких подіях. Розбавлений журналістами «коктейль з відомих персон» посмакував вина, поспілкувався з арт-менеджером Сашою Коваль та обмінявся принагідними думками з приводу місцевих особливостей експозиції робіт французького фотохудожника.
Поки присутні вправлялися у метафорах та (куди ж без цього) в наполегливих та застільно відшліфованих пошуках золота на сметані, фотографії Блоха потихеньку обживали новий для них простір, вбирали в себе жовтувате сяйво ресторанної зали та притягували погляди тих, хто зайшов до Corassini випити і поїсти.
Чорні та лаконічні, вони несли в собі спокусу, ледь накреслену ретельно відміряним світлом. Контури жіночих тіл, графічно окреслені тінями, виступали з чорних площин тихими примарами. Котрі, навіть випадково зачеплені бічним поглядом, все одно залишаються в пам’яті, все одно повертаються снами та фантазіями, змінюють і впливають. Навіть, якщо ми з вами твердо вирішили нікому й ніколи не признаватися у цьому.
Але не контури жіночих тіл є головними на цих фото. Чорний колір, формуючи там простір на горизонталях, вібруючи від візуального напруження, виводить на авансцену головного героя фотографій Блоха – порожнечу.
Навіть не як антитезу тілесності, а як своєрідний домінантний посил, як суверенну тему зображення. Не відаю, чи вважає себе Блох послідовником легендарного П’єра Сулажа, але виставлені фото змусили мене згадати велетенські ультрачорні полотна старого метра, котрому цього року виповнилося дев’яносто сім років.
Чорний колір в роботах Сулажа, так само, як і в «Чорному квадраті» нашого великого співвітчизника, аж ніяк не здавався ані знаком, ані родичем порожнечі. В тій чорноті вирувало приховане, але могутнє чорне життя. Щось гнітюче, грозове та обіцяюче, щось брудне і загрозливе.
Натомість дистильована чорнота на фотографіях, розвішаних в Corassini, не обіцяє нічого. Навіть пекельного і брудного. Вона не гнітить і не звільнює. Вона інертна і напружена на Ніщо.
Але, так само як і в Сулажа з Малевичем, вона пророча. Проте, якщо «Чорний квадрат» пророкував революційні безодні двадцятого століття, вовчі ями та котловани тоталітарних імперій, то фотографії Блоха пророкують холодне століття механічної підлості, де на зміну комісарській жорстокості приходить крижана байдужість фінансистів та кризових менеджерів.
Ця порожнеча грає тих, хто намагається гратися з нею. Для неї немає ані лузерів, ані героїв. Тому що новий світ не передбачає жодного фундаментального способу для маркування праведного і злого.
Адже тепер кожному надається право збудувати свій маленький світ, де він буде маленьким боженятком, що призначає, кому бути героєм, а кому лузером. Й навіть немає сенсу пояснювати боженяткові усю ілюзорність його світу, його прав і його призначень. Тому що за межами ілюзорності залишається тільки одне, з чим не вдається домовитися про правила гри – смерть.
Яка, до речі, в нашій символічній системі також позначена чорним кольором.
Володимир Єшкілєв
