Напроти мене сидить немолодий вже чоловік у товстому червоному светрі. Йому щойно принесли імбирний чай, він відсьорбує, кривиться і каже:
— Зрозумій, мене не відсутність грошей задовбує, мене задовбує відсутність поваги.
А відтак, після паузи, додає:
— Повага важлива. Люди дратуються від того, що їх не поважають.
Це він не про родинні суперечки, а про поточну ситуацію у державі. До того він довго розповідав мені про традиції, про золоту минувшину, де було прийнято поважати старших і досвідченіших, про те, як його змалку вчили будувати стосунки з ближніми, виходячи з прийнятих ступенів та градацій «поваги» і «неповаги».
На Галичині «повага» є одним з тих майже магічних понять, навколо яких обертається суспільна свідомість. Є підозра, що цьому маркерові авторитетності у нас надається особливе значення.
Зрозуміло, що люди прагнуть поваги у всьому світі, але кожна громада виробляє свої критерії для маркування певних персон повагою або неповагою. В європейській традиції, наприклад, повага тісно пов’язана з поняттям «репутація». А репутація, в свою чергу, залежить від досягнутих результатів.
В нас інакше. Результати всім до одного місця. Результати ігноруються майже демонстративно. Результати підмінюються купленими та випрошеними нагородами. Зате всі хочуть, щоб їх поважали.
Жіночка у маршрутці вимагає поваги, бо в неї дідо був парохом десь у Тисменицькому районі.
— Я з ксьондзової родини! – вересканить вона, шукаючи підтримки в замерзлих пасажирів.
А ті відводять очі, бо їм насправді по барабану весь її родовід. Тим більше, що жіночка виглядає як невдала базарна торговка, що потроху сповзає до стадії регулярного бомжування.
Але більшість пасажирів розуміє її проблему. Вони також хочуть, щоб їх поважали за що завгодно, лише не за результати. Бо ж ніяких результатів (себто того, що на Заході називають curriculum vitae) вони не мають. І в перспективі не бачать. Але вони хочуть, щоб їх поважали за походження, надуті щоки або й просто за те, що свого часу вони ощасливили дорогу родину та рідне село своїм народженням.
Також ці пасажири знають, що в їхньому середовищі поважають людей незалежно від їхньої репутації. Поважають багатих злодіїв, бо ті «вміють жити», поважають чиновних кар’єристів, бо вони «влада». Поважають бабку, що зливає на віск, бо вона «може зурочити». А також поважають весільного старосту за те, що той утримується від чарки тоді, коли ніхто утриматися не може.
Це, напевне, одна зі складових пануючої навколо нас архаїки. Себто незрілого стану суспільства. Адже нації, як і люди, проходять три стадії визрівання. Фрідріх Ніцше назвав їх стадіями верблюда, лева і дитини. У «верблюдів» повага формується через звичку і страх, у «левів» — через визнання досягнень, а на стадії «дитини» зріле суспільство віддає повагу тим, хто вказує правильний шлях і вміє заглядати за обрії.
У нас все ще панують «верблюдячі» механізми нагородження ближніх повагою. Дехто сподівався, що спалахи суспільної непокори збільшать серед нас число «левів». Але, судячи з останніх подій, не склалося і не сталося. Громада й далі дозволяє керувати собою людям без досягнень і репутації. Громада й далі вклякає перед грошовими мішками, бандитами, істеричними клоунами та картонними «героями». Громада йде звичними стежками звичної міфології.
І кінцева точка цієї подорожі вже не за горизонтом.
Володимир Єшкілєв
