Печально й смішно водночас спостерігати за реставраторами мильних бульбашок. Наприклад, за колишнім українським міністром зовнішніх справ, який вчить Олександра Квасневського, що й як потрібно казати про європейські перспективи України. Або за цілим доктором політичних наук, професором Дипломатичної академії України, котрий щиро впевнений, що Квасневський, заявляючи, що Україні не світить бути членом НАТО і ЄС, лише показує фігуру з трьох пальців чинному президентові Польщі та намагається «бути більш радикальним і популярним, тому що польське суспільство в цілому не готове до сприйняття України в якості рівноправного члена Євросоюзу».
Така от аргументація. Навіть незручно коментувати.
Можуть, звісно, зауважити, що згаданий міністр є невиразним персонажем вже забутої епохи Ющенка, коли світову політику в Україні сприймали ледь не крізь тріщини у трипільських горщиках. Можуть нагадати про реальну вартість українських означень «доктор наук» і «професор». Також можуть вказати на те, що в нас, попри все, ще лишилися професіонали, які не розмінюються на публічні спекуляції. Наприклад, Ігор Смешко, котрий, підтверджуючи згасання пустих надій, каже про Україну як про «останнього романтика Європи».
Я на це кажу: добре, що про романтика, а не довбня або недоука.
Хіба ж це секрет, що народу-тінейджерові подобаються мильні бульбашки? Він щиро тішиться, коли піарники або ж прості звичайні фантазери надувають для нього чергову райдужну глобулу й так само щиро злоститься, якщо та лопає, обливаючи глядачів чимось мокрим і лужним.
Так само народні маси з підлітковим типом мислення швидко забувають те, чим їх тішили учора ті самі вигадливі хлопці з рурками і відерцем мильної води. Вони забули про бульбашки «ми здобули», «бандитам – тюрми», «бензин по три двадцять», «покращення вже сьогодні», «інноваційна економіка», «дешевий долар», «тисяча гривень щоденно воїнам АТО», «соціальні тарифи», «відкриття європейського ринку», «децентралізація» та про багато-багато інших.
А навіщо згадувати? Адже для втіх, розваг (а, головне, для відволікання уваги від конкретного пацанського дерибану) вигадливі хлопці вже надули нові: «ми перемагаємо в інформаційній війні», «ми енергонезалежні від Росії», «економіка відроджується», «олігархи втрачають вплив», «ми готові замінити Британію в ЄС», «Надя нас врятує» тощо.
Навіть дуже авторитетний у серйозних колах Євген Марчук нещодавно надув бульбашку, заявивши (якщо вірити ЗМІ), що при спробі пробити «континентальний коридор» з Донбасу до Криму російська армія ризикує втратити півмільйона солдат. Любителі «позитивчика» дуже втішилися, навіть не подумавши, що це більше, ніж, скажімо, сукупні втрати Іраку за вісім років (!) кривавої та виснажливої війни з Іраном.
Щоправда, та бульбашка, до якої підніс голку польський екс-президент, є далеко не одноденкою й не приколом із зомбоящика. Здоровенна бульбашка. І красива. Нею в нас тішилися багато років. Іґнорували тих, хто вказував на фізичні принципи існування тонких багатошарових плівок мильної води, наповнених повітрям.
Як пишуть у Вікіпедії, такі плівки нестабільні і швидко лопаються. Розчинене у воді мило продовжує їхнє життя, блокуючи зростання поверхневого натягу та випаровування води. Але й воно не може забезпечити бульбашкам тривкості. Ті летять, летять і зникають.
«Які вони ґарні!» — шепочуть діти, проводжаючи їх захопленими поглядами.
