75 років тому помер Даниїл Хармс (Ювачьов). Одного з батьків літературного абсурду ХХ століття вбили голодом. У блокадному місті не ставало калорій для військових, пролетарів і трудової інтелігенції. Тим більше ніхто не переймався пацієнтами тюремної лікарні. Харчів для ворогів народу не виділялося. А може, щось там і виділяли, але санітари з вертухаями усе те хомячили. Хармс згаснув непомітно і місце його поховання не знайдене.
Серед іншого, він був містиком. При арешті в його кімнаті, обклеєній цупким рожевим папером, знайшли цілу окультну бібліотеку. Можливо, саме таємні вміння дозволили йому заглянути до прірви історичних процесів і знайти там чогось такого, про що решта знавців злякано мовчала. Хармс не мовчав. Він казав ближнім і писав дальнім, що в осерді світу надибав «рівновагу з невеликим зрушенням». Так він довідався про Колиску Абсурду.
Всю подальшу творчість Хармса (тепер уже детально вивчену та описану в десятках монографій) можна назвати розгорненням цього об’явлення. Він брав життєві події та побутові ситуації, зшкрябував з них пафосний лак, ідеологічний бруд та інші брехні, і показував читачеві те, що лишалося у залишку. А там лишався чистісінький абсурд.
Глобальний настрій тридцятих років, з їх масовими істериками, великими барабанами та культом героїв, лише сприяв такій алхімії.
На жаль, мало хто користається з Хармсової методики. У світі, що стрімко простішає, все менше парадоксалістів. Але ж не засинають у Колисці Абсурду. Пройшло три чверті століття, навколо нас знову стрибають масові істерики, бігають наді савченки та розгортаються плісняві знамена ідеологій.
Можна складати енциклопедії теперішнього абсурду. Можна змарнувати ціле життя, пояснюючи незрячим очевидні речі. Але мене мало цікавлять наслідки. Мене цікавить Колиска, яка схована там, де риє «кріт історії» Маркса, де живуть «чорні лебеді» Талеба.
Розказують таку історію. Один просвітлений буддист кілька років поспіль щоночі прокрадався до монастиря, щоби вимастити багном шановану в тому краї статую Будди. Його кілька разів ловили, били мало не до смерті, накладали на нього прокляття та оголошували божевільним. Але він вперто продовжував бруднити святиню. І багато пройшло часу, перш ніж один із ченців вночі схопився й побіг допомагати блюзнірові. А ще через кілька місяців ченці обрали того настоятелем, спалили святиню і збудували на місці статуї приміщення для лікування прокажених.
Можна сказати, що абсурдом дії було подолано абсурд уявлення. Але це буде лише мала (зовсім нікчемна) частинка того, що впало до розуму того ченця, який приєднався до проклятого. Тому що казання безсиле там, де бракує досвіду багатьох. Де безсила суспільна думка.
Є підозра, що Колиску Абсурду не зрозуміти ані побутовим, ані так званим «науковим» мисленням. Що до неї можна підібратися лише через портали від’ємного (християнські богослови кажуть «апофатичного») мислення, що намагається накреслити пізнання світу через відсутність ознак. Хармс натякає на апофатику у своїй поезії. Треба лише її правильно почитати. А ще зрозуміти. Нижче уривок з Хармсового вірша «Не тепер» у перекладі автора цього допису:
Де ж тепер?
Тепер тут, а тепер там, а тепер тут,
а тепер ади во.
Це бути то.
Тут бути там.
Це то тут там бути. Я. Ми. Бог.
Comments are closed.