Бувають історії, ключем до розуміння яких є топографія, схема місця, де все відбувається, фраґмент креслення або знимки із супутника. Ця історія власне така. І тому потрібна прив’язка. Отже. Два прилеглі будинки виходять фасадами на головну вулицю міста, завершуючи собою її фраґмент, який називається «пішохідною зоною», корзо, тобто. Один будинок з початку 20-го століття, інший – 1938 року. З вулиці виглядає як гармонійне співіснування різних стилів. Натомість всередині все зовсім інакше.
Кожен із них є С-подібним. Два умовні півкола змикаються у спільне кільце. Той, що старший, має довжелезні балкони на кожному поверсі, з яких є входи у помешкання. Молодший – це ж функціоналізм – внутрішніх балконів не має. Замість них на спільне подвір’я, кам’яний мішок, виходить вісім вікон кухонь помешкань із двох сторін і дванадцять вікон на різних рівнях зі сходів. Зрозуміло, що життя на балконах в такому разі слугує сценою, а життя за бійницями вікон – глядацькою залою, пише Тарас Прохасько для Збруча.
На середньому балконі живе Зіна. Уже сорок років життя нашого спільного подвір’я є стаціонарним театром одного актора – Зіни. Її привіз сюди з Росії бідолашний галичанин, який влюбився у щось небачене. Вона дійсно видатна – енергійна, нахабна, зверхня, говірка і дуже у тренді. Вона любить протистояння. Вона завжди наїжджає. Вона постійно відстоює свої права і додатково бореться за справедливість.
Спочатку вона повставала проти задухи галицьких родинних звичаїв. Потім – якраз із настанням України – почала відстоювати права знедолених новим капіталізмом. Хоча тодішні зміни дали їй добрий шанс. Користуючись свободою слова і демократією, вона почала цю демократію гнобити. У старому центровому будинку з роками відбулося стільки змін власників окремих помешкань, що одного разу виявилося, що вона – недавня зайда і приймачка – стала найдавнішою мешканкою тої камениці. Ето наше, ми нікому нічєво нє отдадім… Вона почала боротися з тим, що відбувалося перед фасадом будинку, відстоюючи якусь уявну недоторкану смугу вздовж стін і під вікнами. Намагалася перемогти ресторанне життя центру міста. Збирала підписи, зверталася до мерії, влаштовувала скандали, кидала з вікон сміття і виливала воду на курців.
Був час, коли намагалася втягнути у цю партизанку мене. Говорила про громадянську байдужість, про страшенну сцикливість українців. Ми рускіє нє такіє. Ми за сєбя і правду постоім. Я пробував їй щось пояснити про закони співіснування у європейському місті. Вона насміхалася з моєї української чорної малодушності.
Потім вона почала продавати квіти поруч з нами. Витіснила усіх селянок. Багато говорила про любов і позитив. Казала, що і вона, і її рускіє світлі і радісні. Це виглядало так, що при доброму настрої могла кричати на своєму балконі, виражаючи внутрішню радість і гармонію, але починала занудні сварки, коли хтось у подвір’ї говорив голосніше по телефону або курив. Всі вони були для неї прийшлими, тимчасовими і нахабно підступними. Вона завжди була абсолютним злом.
Кілька років тому Зіна, яка так багато говорила про брудних українців, взялася систематично занечищати внутрішнє подвір’я. Вона скидала туди сміття, формувала якісь гори перегною із неліквідних квітів, лила з балкону поживні помиї і підгодовувала щурів. Невдовзі бетоноване подвір’я перетворилося на мальовничу оазу. Цілком заросло травами, силосні купи були зверху різнокольоровими від зів’ялих тюльпанів, нарцисів і так далі. Вгодовані щурі з блискучою шерстю гасали витоптаними ними ж стежками серед трав’яних джунглів. Було гарно. Зіна тим часом пильно слідкувала за життям на балконах і не втрачала жодної нагоди втрутитися і підкорегувати. Ето наше!
Аж кілька днів тому сталося щось неймовірне. Звідкись прийшов косар. І викосив усі трави. Зіна звичайно накинулася на нього, але йому було байдуже. А жінка – з тих нових – яку хотіла як завжди заморити Зіна, раптом спокійно і брутально послала її. Хтось викликав поліцію. Поліція не побачила жодного злочину. Зіна благала косаря, аби той залишив хоча би бузину. Впродовж решти дня якісь чоловіки попакували у безліч мішків усе, що було на подвір’ї. Навіть перегній і скошену траву. І, що дуже нетипово, тут же вивезли усі мішки. Подвір’я вперше за двадцять років стало цілком чистим.
Я боявся, що Зіну це може заломити. Їй відкрилися якісь видіння кінця світу. Вона на трохи затихла. Але вже вночі вийшла на балкон і скинула на подвір’я цілу купу безкоштовних свободівських газеток. Вранці, сподіваючись на якусь реакцію, гучно викинула вниз ще кільканадцять пластикових пляшок. Нічого не вдалося спровокувати. Хтось потім непомітно і тихо зібрав усе накидане. Подвір’я знову стало чисте.
А мені, холера, тепер її шкода.
