Мало що є гарнішим від мокрих слідів босих ніг на нелакованому і вже кількадесят років непуцованому сторічному паркеті з твердого бука, які ведуть від великої ванни у лазничці через усі коридори і переходи аж до ліжка у найдальшій кімнаті, де, незважаючи на холод або спеку, відкриті двері на балкон.
За літературно-кіновими штампами передбачається, що стопи мають бути тонкими і невеликими, так званими жіночими. Нащо цього, я не знаю, але такі сліди – попри те, що справді є дуже гарними і промовистими – якимось чином ще й натякають на хроніку оголошеної смерті, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Прокидаючись (дивне слово для моєї української, бо я не прокидаюся, а буджуся) через годину після засинання, бачу рештки цих слідів і розумію, що їхня ідеальна зменшеність викликана лиш поступовим висиханням, що більше нікого тут нема, що це мої мокрі ноги зібгалися до такого делікатного відбитку, що через неймовірну вологість повітря зберіг свою правдиву спотворену форму, наче обпечений слід колишньої людини, затверділий у застиглій породі.
Сліди висихають, а я мокну. Навіть не знати, чому. Мокра подушка, мокре місце, де би мала бути подушка, якої нема. Уявляю собі, як фантастична горяч цього літа накладається на гормональні зміни, що відбуваються у старіючому тілі.
Добрий момент, щоби подумати про різні рівні буття. Про макрокосмос і мікрокосмос. Знайти червоні лінії, через які не варто переступати ні одному, ні іншому.
Якщо узагальнити, то виникає єдине питання – що робиться з комахами. Вони попросту… Вони, звичайно, ще не такі як віруси, котрі обов’язково прийдуть слідом, але цьогорічні умови були для комах винятково приязними. Якесь поєднання тепла і вологи спричинило потворну плідність і фатальне виживання. Кілька генерацій, незважаючи на правила пристойності, зажили одночасно. Якісь мушки, що набивалися у рот, їдкі комарі, ґедзі, яких недарма називають сліпаками, купи різних жуків, мух натомість цього року не є надто багато…
І от. Ці сліди, комахи, мокрість… Зрозуміло, що варто перечитати як не Івана Богослова, то якісь апокрифічні євангельські одкровення. Нема жодного сумніву, що там є дуже конкретні вірші, котрі твердять, що саме таке має бути тоді, коли те, чого ми насправді очікуємо, стає все ближчим і невідворотнішим. Добре, що наразі важко зрозуміти, що ж діється.
Чудесно у цьому театрі абсурду могти дивитися, як відбуваються справжні речі, яких невдовзі також може не бути. І подальше життя має право перетворитися у накопичення того, від чого мусиш відмовитися назавжди, знаходячи собі щось цілком інше, аби заповнити ту пустку, яка своєю уявною відсутністю сенсів може довести до повноцінної участі у абсурдній драмо-комедії.
От у такому перехідному стані, ґрунтовно підкріпленому безсумнівним знанням про свою не цілком адекватність, я бачив дивний сон…
З цього сну крізь розмисли було зрозуміло, що теперішній президент є звіриною, що біжить на стрільця. Здається, його мають убити. Або він має зробити так, щоби здавалося, що його мало не убили. То, який варіант подій станеться, покаже, наскільки він керує своїм польотом. Якщо уб’ють по-справжньому, то одне. Коли ж станеться невдалий замах, то реакція буде цілком іншою. Виглядає, що саме другий варіант може бути ефективнішим.
За особу президента переживати не слід у жодному випадку. Бо бутафорію убити неможливо.
