Нема такого злого (поганого), щоби на добре не вийшло. Так буває завжди. Це непорушний закон тривалості перебування у цьому світі. Віриш чи не віриш у еволюційну концепцію, а мусиш погодитися з тим, що усі неприємності зі всілякими видами не так віднімають, як додають розмаїтих властивостей і здатностей. Навіть так звана деградація у цьому сенсі йде на користь, бо дарує спрощення адаптації до усіх викликів і загроз нашої ери, пише Тарас Прохасько для Збруча.
Зрештою, цивілізація перейняла на себе певні функції природної еволюції. Навіть вступивши з нею у повноцінну суперечність. Бо те, що природі видається хибним, цивілізація уміє підпасувати до визначальної шкали оцінювання. Ціла історія цивілізації, врешті, є системою захисту тих, кого можна вважати програшними у тракті еволюції.
Є ще один вимір, який не стосується ні еволюції, ні цивілізації. Він цілком таємний, і відкривається тільки тим, які виходять поза межі статистики. Йдеться про розуміння, наприклад, каліцтва як додавання спроможностей, а не їх мінусування. Тобто коли я маю якусь хворобу, чи патологію, чи порушення (а я їх маю досить багато, тому й думаю про них у напрямку безконечно великих чисел), то трактую її як набуток, а не втрату.
Читайте: Тарас Прохасько: Не стій наді мною…
В такому разі кожна війна, яка відбувається на наших землях, є одночасно скасуванням чогось і відкритим шансом на щось інше.
Жорстоко звучить, але біда і напруження не тільки виснажують, а й наснажують. Як рубання карпатських пралісів. Всьо, цего лісу білше ніколи не буде. Тєжко навіть подумати, бо ж цілий чєс він там був, і то було всьо. Але що ж з тих буків можна всякого зробити…Тай які файні зарості будуть на зрубі вже через десіть років. І будут мати спокій ще сотку років, заки підростуть, а нас уже точно не буде.
Ще десять років тому, їдучи потягом з Винниці, дивлячись на околиці, я собі думав – йой, мамко, та чого то так виглядає, ніби війна щойно перейшла. А ще східніше – ще воєнніше. Міста – гарні міста, бо дуже зарослі зеленню – виглядають освоєними руїнами. А люди – демобілізованими з якогось безконтрольного війська.
Тому та страшна руйнація, яку собі дозволяють москалі у наших степах, а їх ніхто не може від того відрадити, бо вони москалі, мала би сприйматися як шанс. Не тільки націєтворення, не тільки яко драматична можливість змінити увесь триб життя, на що би ніколи не наважився у лагідних умовах, і так би мордувався з тим, що насправді давно закінчилося.
До теми: Тарас Прохасько: Зник безвісти
Ясно, що нічого не ясно. Що буде українським там у степах? Що лишиться нам, а що буде під постійною загрозою свіжого руйнування? І на скільки років? І ті роки прийдешні – це багато чи мало? Достатньо чи навіть не варто зачинати?
Але. Думаючи про майбутнє, думаю про кілька тисяч порядних і талановитих українських архітекторів. Війна – попри всі уявлення про спільність досвіду – завжди розділяє людей на мільйонні друзки. Твій багатющий досвід війни ніколи не зрівняється із таким самим тотальним досвідом когось іншого, який за крок від тебе. От пройде кілька хвиль оборони і наступу. Пройдуть сапери, які забиратимуть гектари вибухівки, виноситимуть покалічених на тій вибухівці дітей ще кілька років…
Читайте:
А тим часом порядні архітектори вже думають про те, якою гарною може бути країна, коли на місці розвалених потвор збудувати те, чого насправді давно чекалося. Тільки би не робити фальшивого поспіху. І щоби нова концепція будівництва збігалася з уявленням про перелаштування артилерії на нові калібри.
