Є такі ситуації, коли майстерність і те, що по-вуличному називають «удача», випростовуються у такий пагін, коли носії майстерності і того, що називається «удачею», можуть собі позволити дуже багато. Навіть у системі, яка тримається на тому, що незамінних нема. Але: короткий спалах вимушеної залежності від тих, хто щось може зробити, тим, хто щось може зробити – гарантований.
Ми з Раїлем позволяли собі дуже багато. Бо успішно витягували на собі цілий сегмент забезпечення зв’язку на армійському рівні (на рівні армії, тобто). Під кінець майже дворічної колаборації ми вже попросту вимахувалися, перевіряючи, наскільки військовим і конкретним вітцям-командирам не обійтися без хлопчиків, які погодилися взяти на себе розрулення усієї пурги, яку замутили безпорадні старші дядечки, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Ми засипали їх бздурними ідеями і здоровими ініціативами. Купу інновацій. Наприклад, оголосили себе міжнародним екіпажем (Раїль був башкиром, а я… я українцем). Сказали, що замість чужої нам обом російської можемо вивчати мови одне одного. Щоби у той момент, коли мозок спаралізований всюди, крім зони матірної, могти порозумітися поодинокими вигуками із башкирсько-українського розмовника. І я вивчив дещо. І він дечого навчився.
Особий отдєл рекомендував зіскочити з цеї антирадянщини, але у нас були суцільні переваги: тривалі автономні виїзди лісами, де більше нікого не було, де не могло бути комісара, і перезаряджені автомати поруч з табличкою із трьох осіб, які мали право залазити у черево нашого бункера.
Читайте Тарас Прохасько: Розмноження в окупації
Ще однією ініціативою була ретельно обґрунтована схема взаємозамінності екіпажу. Я вчив його відповідати на радіовиклики (зміг таким чином дозволяти собі прогулянки осіннім лісом, купіль у перегрітих літніх потічках, просто поспати у морозяну ніч під зорями крізь відкритий верхній люк, бо здавалося, що від них стає у світі тепліше). Він навчив мене кермувати тим, що тепер топче нашу землю.
А в цьому він був прекрасний. Часом – їдучи польовою дорогою на невеликій швидкості – вилазив на землю, покинувши руль. Ішов кілька кроків поруч із тим монстром, вертався довгою драбинкою на своє місце, підправляв руль і все було безпечно. Або – коли я заводив його жестами у гараж – міг розігнатися просто на мене, я стояв спокійно, офіцери блідли, а Раїль спинявся гострим носом шістнадцятитонної машини вбивства так, що крайчик гострого кута ніжно торкався ворсу моєї шинелі між першим і другим ґудзиком зверху.
У всі ті дні, коли ми жили у лісах, наші безперервні розмови мали якийсь гіперболізований присмак католицької сповіді. Бо він був у передньому відділенні, а я – у задньому. І ми не могли бачити одне одного, бо між нами була майже до стелі шафа, стелаж, етажерка, напакована радіостанціями. Крім розмов про наше коротке досі життя (не знаю, що запам’ятав він, але мені найбільше зайшла його оповідь про те, як його мама із «сєла» віддала його маленького до бабці «у дєрєвню», щоби Раїль хоч ще там навчився живої башкирської мови).
Читайте Тарас Прохасько: На нашім березі стояли наші діти
Дивна річ. Ідентичність переважно розгортається певними концентричними колами. Географія у цьому сенсі – передовсім йдеться про чужину, про край краю – має доволі вагоме значення. Опинившись в умовному Сибіру чи Африці, шукаєш і примусово (чи ейфорійно) єднаєшся з тими, з ким ближче на глобусі. І дивна річ, бо у цьому випадку принцип спільної землі стиснувся до чогось, подібного на батискаф.
Раїль – башкир, мусульманин, селянин, неук, тракторист – виявився спорідненішим від чисельних франківців, львів’яків, галичан, українців, студентів і т.д. Якийсь такий був у нього людський дух, що не виникало жодних сумнівів у прикладній історії раннього християнства.
Ще у нього були надзвичайні крилоподібні м’язи торсу. І він мене почастував першою цигаркою. І коли я запропонував йому оголосити голодування (триденне) з нагоди того, що нас перекинули на Угорщину саме тоді, коли вони почали бунтувати за свою незалежність від радянської армії, то Раїль сказав: ти втягуєш мене вже у якусь таку гарну гру, що я не можу зупинитися.
Читайте Тарас Прохасько: Уроки воєнно-польової імунології
Добре, що він цього не читає. Бо мушу сказати, що моя віра тримається на тому, що цей башкир – якщо він ще живий – пам’ятаючи про свою молодість, нізащо не зголоситься брати участь в упокоренні українців. А якби щось таке сталося, то ніколи не викине з голови переконання, що це капєц. Бо що би то було, якби ми з ним по таких роках зустрілися.
Shuflia для війська та Європи. Як франківська мануфактура працює в нових умовах (ФОТО)
