Якби моя воля, то ліпше було би не брати до війська аж так багато верховинців. Тих, що живуть по горах. Вони, сараки, мордуються. А їх заганяють і беруть, бо вони безпорадні. Хоч мудрі, але не дуже розуміються на законах. Та й їх метуть. Так багато і часом у такий спосіб, що у інших місцях то би вже були страшні скандали і процеси, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
І так було усе, відколи прийшла цивілізація у гори. Як почалася нормальна австрійська держава, то прийшла нормальна військова повинність. Ті люди того не могли зрозуміти. За що вишукують найліпших хлопців, аби їх запроторити десь за державні інтереси.
Такі красні, так ґаздують, роблять коло хати і худоби цілими днями. Аж маєш – до війська. Кудись у Трієст ци Тироль. Щось тим людям волі страшенно не вдавалася загальна дисципліна. І ще якісь такі майже смішні побутові речі. Постригли кучєрі. Замість звичної вбері – каліцький мундир. Замість м’яконьких постолів – черевики, які стирають наніц ноги. Жиєш у кам’яному мішку, де ні дихнути, ні перейтися, ні на зірки подивитися. І каждий фельдфебель каже тобі, що ти є ніц.
Читайте Тарас Прохасько: Фільозофія на трьох пальцях
Скільки ж тих легіників стратилося у касарнях і на гауптвахтах. Скільки пішло до тюрми або було розстріляно за то, що дав такому фельдфебелеви чи навіть офіцерові по писку, бо не годен був уже терпіти.
А інші. Ті, що не могли згодитися, що їх хтось лапає. Та усі опришки останніх опришківських часів – то втікачі. Бувало таке, що забрали мало не від доєння, а вони дорогою скочили у берду, та й слід простив. Добре, коли ще нікого з тої екіпи не убили. Та й ставали зеленою кадрою. Туда нє, додому нє. Волочилися лісами.
На велику світову войну то вже було інакше. Дисципліна вже ся прижила. І бранка забрала кількадесят тисяч. Гуцульский курінь, морська піхота, пробієві чоти, стежі на російському фронті, дорога смерті від сербів, табори полонених в Італії, звідки мало кого вдалося витягнути до потребуючої кожної людини УГА.
А по війні знов зелена кадра – ті, що не визнавали польської республіки. З часом усе угомонилося. Тепер виглядає дивним усвідомлення, що тільки двадцять років. Заки не прийшли тоті.
Читайте Тарас Прохасько: Приватна лагідна конкіста
І знова – радянська армія раз, українська дивізія, радянська мітла два, своя безнадійна партизанка. І табори, і вислання. Скільки люду пішло… А у горах треба робити. Без чоловіка нема ні дітей, ні не закутана маржина. А вівці такі благі, що мають щезнути наприкінці світа, аби навіть не брати участи у всіх неприємностях Страшного Суда.
Якби моя воля, то надав би статус індіянів тим верховинцям, які там щось роблять. Які тримають ще трохи ту землю – полонини, царинки і кавалки дідівського лісу. Бо вони справді не знають, за що терплять.
Де не буде жодної овечки, яка має зникнути ще перед Страшним Судом. Де будуть самі шарапатки, які на тот Суд мають іти першими.
Може бути таке – бо це циклічне – що усі хати неправедних або згорять, або згниють. Але аби ся десь лишили правдиві люде.
Читайте Тарас Прохасько: Додане життя
Comments are closed.