То тато, не акцентуючи на дидактиці, навчив мене чудесного способу проживати своє усвідомлене життя ще й у такий спосіб. Мама, без сумніву, була значно більше прив’язана до родинних історій, в якийсь час мені навіть здавалося, що фіксація на попередній подарованій пам’яті була її найсправнішим життям. Але у їхньому випадку протилежності ходи по світові точно відповідали класичному уявленню про чоловіче і жіноче, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Мама прожила ціле життя на одному місці, і там вона слухала оповіді про попередні місця переміщень. І їй було цього досить, щоби мати увесь той світ широкий при собі. А тато інакше, як вчили антропологи – по-чоловічому. У русі. Який не тільки несе, але й кличе.
Пам’ятаю, що найулюбленішою частиною авта був для нього лічильник кілометрів. І так йому велося. Був зачатий на Чорногорі, виношувався на Волині, народився у Брошневі, підростав у Моршині, підлітком став у Читі і Бурятії, школу закінчив у Делятині, вчився у Дрогобичі, осів у Франківську, звідки постійно кудись їздив і у справах, і заради відкриттів, і задля ностальгічних повернень у всі споріднені місця. А потім ще хотів все це показати синам.
Ці наші швидкісні виїзди нагадували мені поведінку пса або навіть ведмедя, які час від часу оббігають усю територію свого розширеного ареалу, віднаходять у чисельних пунктах виразні залишки свого запаху, почувають себе вповні свійсько у всіх тих закапелках і поновлюють своїм візитом запах рідності і свій, і своїх дітей.
Так ми з братом запахнили собою безліч різних місць, пов’язаних не тільки з татом, а й історією галузистої маминої родини.
Часто робили це без мами, яка трималася свого остаточного місця, чекаючи на наші реляції. Я почував себе тоді мало не Марком Поло. Або принаймні Томеком, якого тато тягав за собою усіма материками.
Цілком природно, що сини дечого набираються від тата. Вже після його смерті я укладав свої маршрути так, аби хоч на трошки зануритися у місця, звідки вийшли усі прадіди і прабаби. Де спинялися на якийсь час діди і баби. І всюди знаходив родинний запах, який казав, що там безпечно і гарно.
Береги Горішні, Устрики Долішні, Яблонків і Тешин, Перемишль і Сянок, Трускавець, Кристинопіль, Маріамполь, Устеріки, Ворохта, Дора, Коломия, Стрільче, Городенка, Битків, Карсруе, Моршин, Відень, Трієст, Прага, Борислав, Підгірці, Берлін, Познань, Проскурів, Ню-Йорк. Крім знайдених запаху і природного ландшафту у кожному з них я зміг відвідати дуже конкретні місця (будинки, церкви, вулиці, лани й узбережжя), адреси яких знав перед виїздом. І був страшенно здивований, що – незважаючи на дві світові війни – навіть нумерація не зазнала змін.
Була, однак, у цій ідилічній історії одна незагойна рана. Багато років тато мріяв відвести нас у Читу. Туди, де сам був власне таким, як тодішні ми. Мали би їхати поїздом. Майже тиждень. Не два місяці, як везли туди його. З того пів дня – берегом Байкалу. Все якось відкладалося. Мабуть, ця була з тих мрій, які приречені бути ґранд-мріями, що руйнуються за можливості здійснитися. Є ж таке, що щось має сенс доти, доки залишається непорушним, річчю у собі, – марево, наприклад.
В кожному разі не поїхали. Тоді, коли це було реалістичнішим, ніж відвідини Відня. Потім здійснилася інша мрія, менш ймовірна – стала Україна. Потім тато помер, не виконавши своєї читинської обіцянки. Потім з’явився інтернет, і я переглянув із супутникових мап не тільки усю дорогу, а і знайшов у Читі-3 вулицю і дім, в якому тато мешкав. Був шокованим, побачивши з космосу ті самі високі дощані паркани, які знаю до найменшої тріщини із фотографій п’ятдесятих років минулого століття.
І вже тепер не знаю, чого більше хочу. Щоби ми перемогли так, аби на старості можна було все ж доїхати до Чити, чи аби перемогли так, щоб та проклята Чита залишилася назавжди недоступною.
