Це було однією з її чисельних виразних особливостей чи властивостей. Укладу розуму і того, що, поєднуючись з розумом, ним не контролюється, але на нього безпосередньо впливає. Конституцією пам’яті, яка вчепилася і трималася якоїсь площини, якою можна було пнутися, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Мама тримала у своїй голові, яка багато чого забувала, усі імена, прізвища, дати народження цілої тьми більше і менше близьких людей, з якими підтримувала хоча б сигнальні стосунки впродовж останніх десятиліть.
Мені часом то видавалося якоюсь архаїчною і водночас маньєристичною практикою. Особливо тоді, коли у часи страшенного безгрошів’я половину місячного зарібку доводилося витрачати на кількадесят вітальних великодніх карток і конвертів з марками по Україні та ближньому і далекому зарубіжжі. Бо наближався Великдень. Мама уміла бути методичною, хоча ніколи їй не вдавалося зробити щось вчасно.
Тож за два-три дні перед Великоднем вона на кілька годин засідала при бюрку з розкладеними картками і конвертами, щоби написати усім потребуючим доволі шаблонне вітання, сенс якого полягав не у тому, як написано, а у тому – що написано. Наш дім на ті дні уподібнювався канцелярії генерального писаря козацько-барокової епохи. Рано я ніс цілий стос конвертів з благою вістю до пошти. І широка щілина приймальної скрині виявлялася замалою, щоби впхати все навіть за п’ять заходів.
Читайте Тарас Прохасько: Нон-стоп
Правдоподібно, у поштівковому сенсі на маму повпливали звички її батьків. У чисельних шухлядах її письмового столу, десь під стільницею, на якій вона писала, купами лежали дивовижні вітальні картки, вислані від усіх до усіх, хто врешті зійшовся у цьому місці. Від дев’ятсот чотирнадцятого до кінця дев’яностих. З фронтів Першої світової, з Відня і Праги, з Америки і Сибіру, зі Львова і ще кільканадцяти славних галицьких містечок, з Польщі і Києва та області. І навіть з Ужгорода. Всілякі милі картинки, ціла колекція репродукцій українських художників у екзилі, внутрішній самвидав шістдесятих, євангелічні сюжети із пізньосовєтських наборів світового живопису…
Головне, що там було писано і що можна було вичитати, укладалося у два слова – Христос Воскрес.
А найголовніше: я тобі особисто цього року передаю вкотре цю обнадійливу актуальну термінову вічну вість, думаючи про тебе, як про себе у ній…
Відповідно тверді конверти з різнобарвними марками також ледь вміщалися у поштовій скриньці у брамі. Добре, що не всі писали в один день, не всі відправляли в один день. Добре, що з різних місць пошта ішла неоднакову кількість календарних днів… Усю цю кореспонденцію мама не наважувалася спалювати навіть вибірково. За кілька тижнів після Свят вона переміщалася у шухляди, невидимо впливаючи на канцелярію прийдешніх років.
Читайте Тарас Прохасько: Най ся діє наша воля
У якийсь із них вона перестала могти писати. В один з років виявилося, що мобільний телефон і живий голос у реальному часі сміливо може замінити папір (картку, конверт, марку). Але такий фантомно-матеріальний шлях означав тільки то, що респондентів побільшало у рази. А час присутності у великодніх переговорах значно більший, ніж написання кількох слів вітання. Іноді нам не вдавалося спокійно поснідати після великодньої відправи. Вона цілий час дбала про те, кому ще треба задзвонити. Їй цілий час дзвонили усі ті, хто дбав про таке саме зі свого боку.
Не вимикаю її телефону. Гей би усі вже знають, що відтепер він має бути німим, а все ж упевнений, що за кілька днів ще хтось, не дочекавшись на неї, задзвонить, щоби передати ту вість, яку – попри загальну приготованість – сповіщається персонально.
