Після великої війни, яку ще не називали першою світовою, Себастіян взяв кусник паперу і записав у дві колонки: з одного боку – війна забрала, а з іншого – війна дала. Бо добре розумів, що, пишучи перелік втрат, буде нечесно не згадати про набутки, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Дідо Богдан привіз із тої війни досить багато скарбу, який, крім усього іншого, виявився і моєю визначальною спадщиною. Війна йому дала: чотири флякони, зроблені із артилерійських гільз різного калібру, кільканадцять фотографій із кількох армійських локацій, дерев’яну солдатську валізочку, кишеньковий словник німецько-італійський у незвичному металічному пеналі.
Оцінити вагу чисельних нематеріальних здобутків надзвичайно важко. А ще є сумніви – матеріальними чи ні вважати такі суттєві речі, як дружина, якій відсилав картки доти, доки працювала цісарсько-королівська пошта (а це жовтень 1918), і тяжкий гастрит, який почався у прекрасних місцевостях, де він був у полоні, і закінчився аж у мирному 1964 році, коли дідо помер не від гастриту у новоявленому Івано-Франківську.
Тепер, не знаючи тогочасних реалій, важко зрозуміти, як дев’ятнадцятирічний Богдан у 1914 році, абсольвент коломийської гімназії, обрав для студій найкращу німецьку політехніку у Карлсруе. Колись я там проїжджав берегом Райну на поїзді та бачив через вікно ті самі платани і каштани, під якими дідо робив фото зі своїм чеським приятелем Отто, використовуючи при цьому шнурочок замість натиску.
Читайте Тарас Прохасько: Най ся діє наша воля
Кілька років тому ця знимка була надрукована у шведсько-українській книжечці про історію методів фотографії. Але вже у 1915 він відсилає її яко поштівку до Ґмінду. До табору з інтернованими галицькими українцями. Відсилає сестрі свого приятеля, з якою він запізнався у тому ж Ґмінді, відвідуючи побратима. Наталя, провчившись рік на медицині у Львові, після початку війни опинилася у медичній службі цього табору.
На одній із карсруських карток, які дійшли до «дорогої товаришки Наталії», Богдан – вже у воєнний час – дописує: з днів весни, з днів надій.
На той час його вже мобілізовано.
Очевидно, що із рідної Східної Галичини. У один з наших, на вісімдесят відсотків український полк. І почалося. Вишколи на Сілезії (три знимки), італійський фронт, контузія без права демобілізації, позиційна війна у Доломітових Альпах. На завершення була оборона району Удіне, ближче до ріки Тальяменто.
Останні знимки зроблені у вересні 1918. Мабуть, тоді фотографувався мало не цілий батальйон. Крісло стоїть посеред середземноморських деревець і кущів. Правдоподібно, було відчуття, що щось із двох важливих речей має от-от закінчитися – або життя, або війна. Він встиг відіслати фото у вигляді поштівки мамі і сестрам улюбленої Наталії, яка була вже не знати де, а вони у Клюсові біля Кристинополя. Дійшло.
А за неповні два місяці війна на заході закінчилася, і цілу ту армію полонили італійці. Два дні перед тим у Львові вибухнув Листопадовий чин, який переріс у нашу державу і нашу війну. Понад сто тисяч досвідчених галицько-українських вояків ще два роки мордувалися у страшних таборах, щодня чекаючи рішення українських і європейських дипломатів про можливість повернення до бойових дій в краю. Таке вдалося і чехам, і полякам, і мадярам. Наше військо загрузло.
Трагічно, але, може, й на добре вийшло.
Бо ж все одно не було чим воювати. Сто тисяч чоловіків врешті повернулися додому. У чужу державу. З ранами, хворобами і болем. У двадцятих роках в Галичині народилося дуже багато українських дітей, які врешті дочекалися своєї великої війни. Яку історики без сумніву мали право назвати Другою світовою.
За написом на дерев’яній бірці до ключика від солдатської валізочки – «мій куферок» – я вчився читати тайнописи. Недавно встановив за супутниковими мапами сад позаду церкви Петра і Павла у Альніко біля Удіне, де наші фотографували себе у вересні 1918.
Читайте Тарас Прохасько: Плутанина стежок у пралісі літер
А у 10-сантиметровій короткій мортирній гільзі номер 286 року 1916, на якій хтось із полонених вичеканив сецесійні будяки, сумного коника і раненого козака під ним, правдоподібно на цілий наступний рік прихиститься шутка з-перед Великодня 2023.
