Щоби не уподібнюватися до тих найнезрозуміліших оповідачів, які намагаються ретельно і правдоподібно розповісти про свої сни, варто орієнтуватися на цинічний метод ліннеївської систематики.
Пропускаючи такі меандри, як існування сонників та психоаналізу. Дотримуючись наївної віри у те, що сни є паралельним, очищеним буттям. І подібні на життя вічне і безтілесне. І показують, для чого потрібна короткотривала тілесна присутність у фізичному світі. І наближають таким чином до розуміння великої пригоди Богочоловіка. Подібно на теперішню спеку, вони звільняють від тягаря безсенсовності. У спеку є спека, яку треба перебути. У житті є сни, які мусиш проявити, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Тож до Ліннея. Не забуваючи про те, що підставовим висновком із флористики є необхідна непотрібність аж такої розмаїтості життєвих форм і варіантів втілення кількох базових ідей пантократора. А також лінгвістичний супровід просторових феноменів на площині земної тверді у різних її дискретних закапелках.
За останніх кілька років сни, які я приймаю (або продукую), вирафінувалися до рівня плантації. Тільки три мотиви, тільки три теми, тільки три ґатунки. І всі вони страшенно архітектурні – у найширшому сенсі цього поняття. Різні будівлі, їхні ансамблі, екстер’єри та інтер’єри.
Читайте також: Тарас Прохасько: Свобода свобідна висвободжуватися
У першому мотиві – урбаністика, викомбіновані (бо ж не вигадані) міста. Вулиці, переходи, будівлі різних часів, розмірів і призначень. Внутрішні подвір’я. Сходові клітки з виходом на балкони. Перехрестя, канали, дерева і трав’яні латки. Бляшані дахи. Облуплені фасади. Вікна на різні боки. А тоді коридори, анфілади, внутрішні простори, аудиторії, кабінети, ліжка. І всюди досить багато людей. Як на добрих картинах. Про емоції і фрази, які цими людьми викликані, говорити не варто, бо вирішальними є все ж таки приміщення. Вони снують пасажі обірваних вагомих сюжетів. Ці люди переважно трохи із минулого. Ніколи нема тих, що були безпосередньо перед сном. А фрази і конфігурації сюжетів не є ні мудрими, ні вишуканими, але справляють враження густини співперебування.
Читайте: Тарас Прохасько: Життя тече
Колись, надивившись на сотні і тисячі міст, будівель, інженерних споруд, вулиць, я відчув певний страх перед тим, що не можу – заки не опинюся у тому конкретному місці – згадати, звідки цей фраґмент, як він пасує до іншого улюбленого фраґменту із іншого незгаданого місця. Чи можу, чи мушу я пам’ятати – де є що і що є де. У снах нарешті цей страх розуму відпав. Бо все є там, де йому позволено бути. І не мені розкладати все на свої місця. Іду селом сміючись… Роблю висновок, що цей мотив – про дійсні набутки мого кострубатого життя.
А про втрати інший мотив. Чи скорше про ляк втрат. Регулярно сниться хатка дитинства, з якою відбуваються напружені перевертоси. Оте лоно виглядає настільки загрожене делікатними змінами, що біль у сні натякає на пекло, яке, виявляється, теж можна пережити. Там якісь вічні перебудови, добудови, розширення, щось зовсім непотребне з’являється поруч. Переплановується і хата, і навколишня територія. Готелі, дороги, вокзальчики, озера, гості, від яких не можеш позбутися навіть за допомогою вірного улюбленого пса. Все те, що захоплює у першому типі снів, шокує у цьому.
В такому разі третій мотив мав би бути вагою, балансом, рівновагою, васервагою. І він теж, у високому сенсі, архітектурний. Якась така вежа, недобудована багатоповерхівка, поламаний міст. В кожному разі високо, хитко, тісно, вузько, панорамно. Майже завжди треба звідти злісти. Як там опинився – велика загадка психіки і природи. Дує вітер, без якого я не знаю щастя, але він розгойдує абияк скріплену дорогу із драбин, кладок, канатів і пахучих негибльованих дощок.
Якраз цей мотив є вирішальним. У сенсі сонників і Фройда. Він – як архаїчні вимірювальні прилади у мідних корпусах, змонтовані на трунвоподібному батискафі, безжально показує міру страху чи безстрашності, які є нині, які підсувають до перегляду прекрасні фільми із першої або другої категорії.
