Сотні разів я приходив до неї вже вночі. У темряві і тиші. Все робив навпомацки, рухав нею так, ніби то ще один виріст кінцівки, прикріплений найчутливішим і найслухнянішим суглобом. Стишував кожен звук, знаючи, як міліметр руху може додавати або віднімати гучність. Криниця стоїть недалеко перед вікнами сусідньої хати. Від нашого ганку треба пройти десять метрів стежкою, проминути межові кущі, пройти ще п’ятнадцять метрів сусідським подвір’ям і трішки зійти мінімальним горбком до добротної цембрині.
А тоді – всі ті притишені звуки. Відкрити ляду так, щоби не скрипнула і не ляснула. Запустити відро на ланці, притримуючи вигладжений вал, щоби не гуркотіли ні ланц, ні корба. Пригальмувати, щоби відро не траснуло до поверхні далекої води. Крутити корбу, поправляючи іншою рукою ланц. Поставити причеплене повне відро на цембриню. Повільно перелити воду в то, яке на землі. Закрити ляду і нечутно вернутися додому. Там уже чекають на воду. Там уже можна попуститися із конспірацією, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Якщо хата – це скелет життя, то криниця – спинний мозок. Досить найменшого порушення, як скелет перетворюється у досконалий музейний експонат. Зрештою, і вода живить головний мозок передовсім для того, аби той дбав про свою воду.
Дзядьо казав тільки «студня». Майже сто років тому, коли родина розбудовувалася на своїй гірці, він викопав студню разом з братом для усіх. Знайшли добре місце. Дійшли до джерела. Обклали вертикальний тунель камінням. На рівні землі змурували цембриню і начинили її всією достатньою технологією – дашок, вал, корба, ланц. Біля криниці посадили липу, яка потім стала найвеличнішим деревом околиці. Згодом, набираючи води, можна було залишатися сухим під прикриттям крони. А вже до хати – по калабанях, рятуючи не себе, а джерельну воду у відрах від розчинення дощем.
Бо з дощами був інший порахунок. Бочка під одною ринвою. Завжди відкритий «умивальник» на стовпчику. Майже душ майже Шарко під ринвою високою. Коли дощів було забагато, вони просочувалися через землю у студню. Вода, заходячи з мілкого і пронизливого шару суглинків у водозбірню джерела, не встигала очиститися мов сльоза, і ставала подібною на тло старих монохромних фотографій.
Читайте також: Тарас Прохасько: Як курка на бантах
Коли ж була тривала спека, джерело не встигало поповнювати мурований резервуар. Відро опускалося на цілий ланц, черкалося об каміння, з валу сипалися висохлі дубові кришки, пів відра зачерпнутої майже сухої води пахло натяками на коньяк і кальвадос.
За цією студнею можна було би вибудовувати графік мого тілесного зростання. Спочатку з дзядзем нести-волокти порожнє відро. Стояти збоку, аби криничний дідо, який сіпає за ланц, коли набереться вода, не заманив до себе. Помагати нести, насправді вчепившись у дужку так, що дзядзеві було втроє важче. Знов стояти збоку, бо корба, яка розкручується, якраз може вцілити цок-у-лобок. Нести пів відра, відпочиваючи кілька разів. Нести ціле відро. Самому набирати. Нести два відра. Нести два відра, піднявши прямі руки до прямого кута вперед або вбоки. І стати тим єдиним, хто завжди буде носити воду. Студену і смачну.
Читайте: Тарас Прохасько: Бункер у Ґорґанах
Життя може бути прекрасним, якщо його міряти декалітрами живої води. Скажімо, два приноси по два відра за день. Передовсім пити. Для того біля відра стоїть кварта. Також щось до варення. Ніколи не забуду миття голови. Тобто довгого жіночого волосся. Гріти, розчиняти зимною, миска на лавці, полокання-зливання. І купання малих дітей у балії з нагрітою сонцем криничною водою, яка після того включиться у гідравліку помідорів, винограду і витривалих квітів.
Не уявляю собі, як у такому ритмі можливо дотримуватися рекомендацій щодо ретельного і тривалого миття рук після всього. Нонсенс. І одночасно – здорова аскетична альтернатива. До того ж зимою вода у домашньому відрі іноді замерзає. Для виживання досить посмоктати сектор тонкої гострої криги.
До теми: Тарас Прохасько: Цілком лагідне життя
Натомість все спартачили сусіди. Кинули у студню шланг, до якого примоцували двигун помпи, яка іншим шлангом забезпечила безперервне водопостачання до їхньої хати. Мити начиння не у мидниці, полокатися і сполікуватися, пшикати на городи, всяке таке. Навіть без змін клімату джерело зі студні такого не витримує. Досить почитати Бернуллі, щоби проблема була з’ясована. Тож тепер доводиться їм закуповувати кубометри річкової води, яку спритні комерсанти готові довозити до прадавніх криниць. Не кажучи вже про те, що до криниці їм нема потреби навіть підходити, а тим, хто далі з неї хоче набрати кілька декалітрів за добу, рекомендують бути ощадливішими.
Але. Десь у архівах берлінського радіо, там, де більш-менш навічно зберігаються так звані звукові консерви, лежать чистим потічком усі не притишені звуки нашої студні. Звукач із шерстю на мікрофоні подбав про те, щоби кожен рух з набиранням води я робив дуже чітко.
Comments are closed.