Найнеприємніший досвід із так званим стрілянням я отримав, звичайно, у Росії.
Вся амплітуда. У всіх ролях. І всі паскудні – пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Якось у Москві, ще тридцять один рік тому, у час великої кризи, попросив у дуже інтеліґентного на вигляд дядечка, який акурат розпаковував пачку дукатівської яви, одну сигарету. Відповідь була по-московськи безжальною – кіоск за кутом.
А у Брянську, у їхні ситі роки… Відразу два прецеденти. Стояв собі на якійсь алеї, розглядав дерев’яні вирізанки на стародавніх будиночках, милувався, попивав з пляшки із кишені потертого барбурчика махачкалінський аґдам. Раптом тих виявилося троє. З усіх боків. Одна з них дама.
Вибачте, – кажуть по-російськи, – сигаретки не знайдеться? (Страшенно не люблю цього – не знайдеться, не буде? Що значить – не знайдеться? Звідки маю знати – буде колись чи не буде, якщо тепер або є, або нема.) Подав пачку їхніх – бо завжди у чужоземних країнах курю місцеві ґатунки – і отримав кайданки на зап’ястя. Так гидотно працювала поліція.
Читайте Тарас Прохасько: Сюжет для домашнього відео
Вже після того, коли нарешті відпустили, у тому ж місті партизанської слави ішов на вокзал через типовий для всього зазбруччя довгий міст-перехід над коліями. Чомусь знав, що найпопулярніше, чим тут можуть займатися уночі, то скидання з таких переходів на штреку. Назустріч ішло двоє, на вузькому місці попросили закурити. Мабуть, дійсно не мали що. А я мав. Але не дав. Так часом буває у суспільстві, що через негативні враження від зовсім інших потерпають невинні люде.
Ті, хто не курить і живе у достатньо лагідних місцях, можуть навіть не здогадуватися про цю складну кортасарівську схему кругообігу сигарет. Завжди у когось вони є, а у когось – брак. Завжди хтось наважується просити або вимагати, а хтось так чи інакше дає.
Я переважно даю. І вважаю, переглядаючи все своє життя, що це то, що у мені є найліпшого. Розуміння, щедрість, відкритість, велика сила, а не слабість.
Хоча бачу їх здалека, ніколи не криюся. Знаю, що вони так само, або ще краще, бачать мене. Того убогого курця, котрий не шкодує (так я собі уявляю, може, вони думають – не наважиться відмовити), бо знає, що за гірка доля просити закурити.
Колись я носив зі собою дві пачки. Одні були люксусові для себе, інші незлі для прохачів. Бо про себе я подбав концептуально ще у молодості. Знав, що може нічого не бути, але на цигарі старчить.
Тож даю кожному, хто попросить (!), пересилить себе проханням, тим, кому дійсно треба. Кому дуже хочеться отак і отут закурити, а при собі з різних-прерізних причин нема. Давав багачам, які не розрахували свого майбутнього, давав убогим, які лиш від випадкової сигарети до сигарети почувають себе присутніми у клубку міста, давав у Криниці, у Берліні і навіть у Венеції.
А є і було так, що пачка на столі – не питай, чи можна, коли хочеш. І ті інтелектуали, котрі принципово не купують, бо кидають курити. І ті містові, які курять вряди-годи, але чекають, заки тебе побачать, бо ти їх привчив, що даєш.
Читайте Тарас Прохасько: У нас була машина
І завжди пам’ятаю про того чувака з фільму «Басейн», який постійно спочатку брав ель-енд-еми з пачки, а тоді казав – я візьму цигарку. Делон його врешті втопив. І не можу забути Стівенсона, який взяв у свої губи розкурену сигарету у прокаженого із резервації.
В часі карантину і червоної зони це отримує нового значення. Комусь даєш, витягнувши своїми руками цигарку із пачки в кишені. Комусь подаєш пачку, не боячись перебирання брудними пальцями стиснутих фільтрів. Комусь пропонуєш останнє – викурену до середини сигарету зі свого заразного рота. Поважаю тих, які від такого не відмовляються.
Але все знову зациклюється на Росії, звідки, властиво, й походить стріляння. Думаю про сигарети у часі бойових дій. Що краще – курити чи не курити? Просити, міняти, докурювати, єднатися, вираховувати, розслаблятися, зближуватися і єднатися, але й гонити за затяжкою. Чи мати то всьо братання десь, переставши бути залежним…
