Не хочеться у таке вірити, але знамениті гуцульські кептарі – цяцьковані кожушки –безрукавки – які впродовж століття були символом автентики, робили жидівські майстри.
Основні школи, які задавали стилістику, трималися на спеціалістах-євреях у Ясині, Косові і Делятині. Звичайно, цехи працювали на місцевій сировині, вирощеній гуцулами, і орієнтувалися у найменших деталях до їхніх же смаків. Але виробництво продукту широкого попиту і символічного значення було віддане у інші руки, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на Збручі.
Нашим людям, щоби самому собі зробити вишуканий кептарик, бракувало принаймні чотирьох речей: часу, вільного від усіх інших робіт, інструменту, без якого не зробиш чогось тоншого, ніж простий кожух, вміння, яке знову ж потребує і часу, і інструменту, і того з попереднього покоління, хто би мав час навчити. Четвертим фактором мала би бути віра у то, що зроблене мною може бути таким бездоганним, що вже добре у тому чуєшся на тлі хоч якої моди.
Зрештою, досить переглянути словник української мови. Майже усі слова, які стосуються ремесла, інструментів і виробничих процесів – у кращому разі німецькі.
Наші люди ніколи не вміли надавати значення докладній майстерності. Робити все необхідне, нічого не роблячи добре. У цьому ключ до розуміння нашого життя. Було би цілком самодостатньо, якби не орієнтири. Одвічна криза полягає у розбіжності між тим, що робимо самі для себе, і тим, з чим це порівнюємо, чого собі хочемо. Живимося чужинецькими технологічними ідеями, не розуміючи, що найважливішим у їх реалізації є ставлення до праці і до ремесла.
А вже найгірше, що може бути, це дуже інфантильні механізми захисту, якими керуємося. Оця мовна форма: так, але… Блискавичне віднаходження пом’якчуючих обставин зводить нанівець усі старання діагностики. До якої варто би було прислухатися, висновки якої добре би було прийняти, розвиваючи аналіз недоліків, не супротивлячись йому жодним «але».
Так, ми зробили погано, так, це моя вина, так, я не мав такого робити, так, навчуся і зроблю ліпше… Тільки без але.
Навіть якщо йдеться про століття жахливої бідності і надзвичайно жорстоких звичаїв, що передаються з покоління в покоління. Навіть якщо йдеться про десятиліття радянської влади, яка змогла запанувати саме тут, яка спотворила саме цих ще на багато десятиліть вперед. Це «але» потрібно переступити. Тільки так досягається зрілості. Знати, що є. Не заперечувати того, що відбувається. Вчитися витримувати означення, які можуть бути подібними на звинувачення, і опановувати ремесла, інструменти, мову. Настільки, щоби змогти додати щось від себе, зробити якесь вдосконалення.
Підневільний стан українців ще від початку формування української нації спонукав до того, щоби роздмухувати героїчну велич, історичну гордість і відчуття причетності до найкращих рис та ознак народу.
Поодинокі подвиги – часто цілковито недоречні – автоматично переносилися на усіх, хто почував себе до них причетним. Відновлена українська державність схиляла до того, щоби некритично ставитися до всього того, що називалося державотворенням. Найновіша війна у всіх її виявах зобов’язує до внутрішньої цензури, коли йдеться про успіхи і поразки країни і її проводу. Вовча яма, в яку потрапляєш тільки тому, що ти вовк, а яма – вовча. Тож будь вовком і у тій ямі.
Не кажи, що ти був зовсім іншим і прекрасним, заки не влетів у яму. Не кажи, що все було би інакше, якби не ця яма. Знай, що ти у ямі, вовче, яку спеціально для того, щоби ти там опинився, хтось, хто знає, який ти, приготував.
Знамениту книгу Станіслава Вінценза перевидали у перекладі Тараса Прохаська
Тож думай і відчувай – що вовче потрібно змобілізувати, аби з ями вилізти, або яму перетворити на надійний сховок, в якому можна перебути. І не кажи: так, але…
Щоби перестати бути бідними, треба до всього, чим Бог наділив, додати ще й вигадки вилізання із пастки. Найпростіший шлях – випереджувальні технології. Як, наприклад, із дошки, яка у нас практично нічого не коштує, зробити стільки виробів, які вартували би у двадцять разів більше. Як насадити на необроблюваних полях сотні дерев, які би собі росли і плодоносили до того часу, коли почнуть обробляти цю землю, а підрослі дерева використають для виготовлення чогось складнішого. Як врешті вигадати технологію, за якою можна би було очищати молоді лущені горіхи від тонкої шкірки. Аби вони були бездоганним дорогим продуктом.
