Гриби не були моєю пристрастю. Так, я виріс на порозі лісу, тож навчився їх і шукати, і збирати. То різні речі. Але здобуток заради здобутку ніколи не становив окремого параграфу задоволення, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Дуже рано почав ставитися до грибарства як до воєнної гри. Як до вправи на спостережливість і вичислення замаскованої небезпеки. В якийсь період навіть переміщався у грибному лісі так, ніби закликаю ті гриби до фехтувального поєдинку із використанням умов ландшафту. Аж коли діти були малі і бракувало їжі, я присадив їх на гриби, то щоранку пробігався молодими заростями на місці зрубу, щоби напевно зашпортатися за кілька здорових козарів і червоняків, яких було досить для ситного дня внеску у побудову дитячих тілець.
А тоді, у пізньому дитинстві, ініціатором був Тарас. Його грибами заразила бабця. Замість «заразила» ліпше сказати – передала у спадок або подарувала таке виховання, або виплекала. Тарасова бабця жити без грибарства не могла. Останній раз вона сама-самісінька вийшла на найвищу гору в околиці тоді, коли їй було дев’яносто вісім років. Просто там були рижики. Просто так вона ставала вільною людиною.
Читайте також: Тарас Прохасько: Дуже примітивна діточа онтологія
Був ще третій, приїжджав на канікули зі Львова. Він любив усе, що можна було робити з нами, бо любив бути з нами.
Того ранку – дуже рано – ми зустрілися коло устя Перемиської, щоби разом у гриби догори. Нам було приблизно по дванадцять років. І ми пішли собі у глибину Ґорґанів, у бік і в обхід секретної забороненої військової зони. Своїм бабцям сказали, що будемо перед обідом. Але не так сталося, як гадалося. Гриби і загороди з колючого дроту заманили нас у прекрасну часову петлю, з якої відкривалися незбагненні ландшафти. Такі, які сняться дорослим, породжуючи бажання спати якнайдовше, бо не у сні вже давно неможливо перебувати у таких прекрасних місцях.
Читайте: Тарас Прохасько: Глобус, дякувати Богу, обертається
Ми повзли під зімкнутим галуззям соснових насаджень, розліталися кордовськими колонадами ялицевого пралісу, збігали до тонесеньких потічків на дно заліснених і замшілих ярів, викочувалися на високі м’які трави субальпіки, де під кожним веретеноподібним ялівцем натрапляли на серпентини кількох поколінь правдивих білих, майже ковзали висохлими і потрісканими нерівними дорогами жовтого кольору, на яких байкалами і тітікаками виступали калабані-озерця з пуголовками, малесенькими жабками, морськими водоростями і червоними плівками залізних солей.
Багато разів ми пролазили під дротяні огорожі, бо там було ще гарніше, і багато разів виповзали із зони, уявляючи собі витривалості Першої світової.
Читайте: Тарас Прохасько: Безконечно мале помножене на безконечно велике дає…
У дітей час або мучить нестерпно нудною нескінченністю, або стискається до камінчика, який забирає увесь час із собою, летячи з краю прірви на нечутне дно. Тож ми не прийшли ні перед обідом, ні ще пізніше. Такого ще не бувало. Знаючи про загрозливу таємничу і войовничу мілітарну зону, рідні врешті не витримали і зателефонували у штаб секретного об’єкту. Думали, може діти затримані. Ті сказали, що нє, нєту такіх задєржаних. Але оголосили тривогу, щоби врятувати згубу. Все ж Ґорґани, і близиться до темряви.
Ми вже почали вертатися у доли, коли почули звук вертольота. А були якраз у межах забороненої зони. Там, де високі трави і ялівці. Зрозуміло, що спрацювали інстинкти. Коли над твоїми загарбаними лісами кружляє гелікоптер, то він не може бути твоїм. Коли він тебе шукає, то у жодному разі не можна датися бути знайденим. Коли у тебе нема інструмента, щоби його знешкодити, ти мусиш від нього утекти. Нізащо не кликати на поміч тих, хто хоче тебе порятувати від самого себе. Зрештою, нас троє. Кожен з нас не сам. Ми сюди такими прийшли й у такому складі можемо вийти.
Боже, як ми гарно гралися. Як вдатно маскувалися, як спритно ішли своїм запланованим маршрутом, перебігаючи від ялівця до ялівця. Ми бачили бортові номери, червоні зірки, рельєф шин і – як кажуть белетристи – лиця і очі пілотів. Якби хоч лука… Вони затримали нас у лісі ще на якісь дві години. І відрапортували родичам, що іх там нєт…
А ми усі попросту були дітьми депортованих. І на той час ніхто з наших батьків не розповідав якось особливо про свій дитячий досвід депортації, вивезення і спецпоселенства.
