Коли понад тридцять років тому у мене з’явилися діти, я посміхався. Не знав, як буде, що буде, не знав нащо що буде, але посміхався. Хотів, аби таку первинну гримасу-знак вони прийняли за нормальний. Навіть щовечірнє прання пеленок і підгузників, щонічне їх виварювання не впливало на викривлення посмішки, якої ніхто й не міг побачити. Але тіло, роблячи цю вправу, переводить її у щось глибше. Просміхнутися у темряві – самому собі – виробляє певний інстинкт, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Діти росли, і я зрозумів сенс дитинства: краще, коли вони сміються, ніж плачуть. Мав диктофон, японський залізний, на касети. Записував їм їхній сміх, їхній плач, їхні суперечки, їхні порозуміння. Потім давав їм то послухати. Вони відразу зрозуміли, наскільки тиха посмішка або кількаповерховий сміх джерельніший від квиління. Можливо, завдяки цьому вони ніколи в житті не вдавалися до ганебної у музичному сенсі істерики. Важливо навчитися зауважити, як звучиш у різних станах.
Посмішка м’яка і нагадує мурмурандо.
Але вона є надійнішим захистом, ніж щільна боксерська маска разом з капою. Просто не треба шкіритися (був такий вислів у гірських дітлахів), не треба показувати успішні зуби. І тоді та посмішка розпружить усі настовбурчені затиски цілого опорно-рухового апарату. Що лічничо подіє на важливі для прийняття рішень зони центральної нервової системи.
Добре влаштована посмішка не є насмішкою, не є докором. Хоча вона може бути викликом для психопата. Але з психопатами так є, що викликом-провокацією може бути будь-що. В такому разі все одно краще сміятися, а не плакати і відпрошуватися. Це точно не допоможе, а сам себе будеш почувати краще, як посміхнешся. Посмішка у критичних моментах – це прийняття. І визнання ціни, яку за неї і за все доводиться платити. Бо вона свідчить про силу невинності.
Найгірше, що може статися з людиною, – то приниження людської гідності.
Отож цього приниження не може статися у жодному разі, коли людина, яку принижують у найстрашніший спосіб, згадає, що можна посміхнутися.
Коли ти здатен на посмішку, то вириваєшся з грузького розігрітого поганого асфальту страху. Вона нагадує про те, що кожна істота може витримати саме стільки, скільки може. І про те, що понад усіма випробуваннями є тільки вихід у свободу без того всього.
Посміхайся – казав мені тато – коли хтось прагне напустити хмари, ніби все дуже серйозно. Посміхайся, коли не знаєш, що буде далі.
Цікаво, що однією з перших серйозних для нас з братом книжок, подарованих татом, був «Тім Талер, або Проданий сміх». Щось там було таке – тим то людина пізнається, що в слушну мить вона сміється. І нема кращого гормону чи наркотику, коли смієшся плачучи.
Не пам’ятаю вже, чи тато ще жив, коли ми студіювали Умберто Еко. Цілу ту складну історію довкола простої речі – чи сміявся Христос. Ясно, що так. Бо як інакше не з’їхати з глузду від того, на що був приречений у останні дні земного перебування.
За досить довгий час спостереження за померлими я зауважив, що більшість із них після тривалих масок страждань виглядали так, ніби вчасно востаннє посміхнулися.
