На око – триста на чотириста. Плюс ще шістдесят, де тепер прокладена широка вулиця з хідниками. Така площа колишнього головного міського цвинтаря. Тепер він абсолютно у середмісті, колись, звичайно, був на околиці, хоч до ратуша менше, як кілометр.
Цим цвинтарем активно користувалися майже двісті років. Коли перестали там ховати, містові було майже триста. Під кінець свого існування некрополь виглядав як місто в місті. Алеї, вулички, закапелки, мури, брами, каплиці. В деяких кварталах – щільна забудова великих гробівців, здавалося, що йдеш вздовж вілл і камениць. І найвищі та найгрубші дерева, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на zbruc.
Хоч відстань між ними була досить великою, широчезні крони майже не залишали вільного місця для прямого сонячного освітлення. Кипариси і мирти, плющ і виноградні ліани, перемішані з мармуровими фігурами, справляли враження південності. А тисячі прізвищ, імен, абревіатур, од, елегій, переліків регалій і дуже конкретних чисел, латинка і кирилиця робили навіть найкоротший перехід подібним на відвідини бібліотеки. Фахівці, наприклад каменяр майстер Цок і його жінка, ще на початку сімдесятих запевняли, що за мистецьким рівнем різьб це місце має колекцію, яка може позмагатися навіть з Личаковом.
Цвинтар був уже закритий, але більшість городян з тої меншості, яка залишилася, відвідували своїх небіжчиків, тож він виглядав цілком доглянутим. Правду кажучи, в той час там було затишніше, ніж у решті міста. А перед листопадом – святковіше, ніж у місті через тиждень. Але новий лад утверджувався. Перед цвинтарем почалося створення нового соціалістичного ландшафту. Типовий новочасний готель, типовий світлий театр, типовий розширений проспект, типовий масивний Ленін. Для цього підірвали і кірху, і велику каплицю.
До теми: Тарас Прохасько: Фашизм з людським обличчям
Коли будівництво закрило собою погляд на некрополь з дороги, на цвинтарі почалися неподобства. Він перетворився на велику хазу-скансен. Гробівці відкривали, небіжчиків, обшукавши стосовно золота і цінних речей, викидали надвір, у спорожнілих мінівіллах облаштовували затишні притони з килимками, подушками, свічками, гітарами і кріпленим вином.
Кілька разів ми з братом, відвідуючи з мамою родину, шурхотіли опалим листям до моменту, коли нога викопувала з нього чистесенький череп. Люди, котрі жили у хрущовках за цвинтарем, почали вважати вечорами, щоби з дір у мурі їх не перестріли оснащені фінками і кастетами блатні.
Тим часом збудували готель. Частина номерів на усіх дев’ятьох поверхах виходила вікнами на таке неподобство. Партія мусила навести лад і красу, тим більше, що з усіх цих вікон проглядалася чітка геометрія українських військових поховань з часів, коли місто було столицею новоствореної української держави. Як завжди у радянських, вирішили найраціональніше – ліквідувати. Дотепер вдячний реґіональним лідерам, що не перетворили цю площу на ще якусь соціалістичну фігню, а запланували перетворити його у романтичний парк, залишивши неторкнутими дерева.
Кілька відважних істориків-краєзнавців добилися, щоби не знесли хоча би кільканадцять надгробків. Ідея здалася новаторською, тож новий парк назвали меморіальним сквером. Було оголошено, що усі охочі можуть власним коштом перенести своїх рідних на новий цвинтар. Все решта розчавили, роздробили і вивезли. За яких шість років до так званого перебудовного національного відродження.
Читайте також: Тарас Прохасько: Юж ми так не буде
Я був у дев’ятому класі, коли всіх хлопців-старшокласників з міських шкіл мобілізували на земляні роботи у меморіальному. Вантажівки привозили чудесний ґрунт, і ми засипали ним ями, розрівнювали майбутні газони в англійському стилі. Врешті парк вдався справді гарним – великі дерева, трав’яні галявини, мощені алейки, кілька лавок, де-не-де якийсь надгробок, тихо, тінисто, зелено… Його відразу облюбували мами з візочками (навіть читали там книжки, поки діти спали), підлітки з бухлом і наркотиками, перші ранкові бігуни і довколишні псарі. А невдовзі на ще невідновлених стрілецьких могилах відбулися перші публічні панахиди ще нелеґалізованої церкви. А потому могили відновили і згадали на табличках усіх поіменно. Потому повернули врятований гробівець Бачинського, поляки встановили свій монумент віртуті мілітарі, спецпоселенці – свій. Врешті місто спорудило каплицю, де вписані усі поховані. Віднедавна тут знову ховають.
Десять років я приходив сюди з псом, знаючи, що в тому куті закопаний прадід, якого не змогли викопати при перенесенні. А під дорогою, яку провели по краю цвинтаря, далі лежать останні невідомі приймаки – німецькі солдати з місцевого госпіталю.
