Стемповський пише: «У діянні апостолів ми знаходимо згадку про те, що в час, коли Павло прибув до Афін, афіняни та іноземні гості, які там були, не розважалися нічим іншим, як тільки тим, щоб сказати чи почути щось нове. Афіняни нашого часу не цікавляться нічим іншим, як тільки тим, щоб сказати чи почути щось забавне. Що чувати – питають одне одного, – чи не чули якогось нового анекдоту? Коли протягом кількох хвилин продовжується мовчання і ніхто не може спромогтися на якусь забавну пародію дійсності, афіняни в’януть на своїх стільцях – скрушні, сумні, занепокоєні, зажурені, агонізуючі, немов позбавлені своєї найбільшої рації існування».
А ще він каже про те, що пес, коли дивиться не на світ, а задивлений у себе, – виє, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
І головною інтригою найпринциповіших дискусій далі залишається питання про те, чи сміявся Христос.
Натомість у чудесному романі про Тіма Талєра і проданий сміх сутність людську описує простацький віршик – і саме тим людина пізнається, що в слушну мить вона сміється… Без сумніву, визначальним поняттям у цьому твердженні є слушність. Відповідність сміху миті.
Розумні люди після Христа так довго і наполегливо заперечували безпосередній зв’язок людськості із природою, що на цьому протиставленні вже тримається наше свідоме. Цікаво, що спочатку природа представлялася і видавалася жахливою сумішшю невпорядкованості, дикості і сув’язі страшних речей, які людина зобов’язана врегулювати відповідно до своєї подоби Божого сотворіння.
А згодом, вже у найновіші часи, запанувала інша крайність. Мовляв, екологічна система є бездоганною і сповненою рівноваги. Піком вираження таких уявлень стали брехливі ілюстрації з обкладинок «Вартової вежі», де всі істоти ходять по райських ландшафтах. І – що важливо – усміхаються одне одному. Отож, екологія і сміх.
Варто пам’ятати, що справді бездоганна екологічна система тримається на факторах обмеження і харчовій піраміді. Тобто жити можеш тільки там, де можеш витримати, а гармонія забезпечена взаємним пожиранням. Головним завданням є виживання, яке передбачає збереження своєї сутності і її продовження, що і є майбутнім або уявленням про нього.
Наймирніше співіснування виражається або у впертій експансії, або у знаходженні непотрібної більше нікому ніші. І з цими екзистенційними речами справді не до сміху. Тоді, коли йдеться про власну екзистенцію, для нього мить не слушна.
Однак людина справді може визирнути понад рівень серйозного екологічного існування. Тільки завдяки мові, розповіді, історії, емпатії, уяві, передбаченню, втовкмаченню, навіюванню і переконуванню. Тільки у мові ми можемо сміятися. Тому мова – передовсім. Властиво, тільки про мову і йдеться. Про глибоке в ній перебування і непомильне почуття близькості – інородності.
І лише у людському випадку це мовне визирання стає одним із обмежувальних факторів, однією з ланок харчового ланцюга, однією із базових умов збереження і відтворення самості, однією із можливостей експансії.
Усе серйозне зводиться у будь-яких ситуаціях до страху втратити щось важливе для існування. Все смішне допускається тільки тоді, коли воно стосується втрат і страху втрати іншого. Що розчищає дорогу до життєво необхідної експансії. Сміх, висміювання і є формою експансії. Натомість самоіронія означає знаходження екологічної ніші, в якій почуваєшся безпечно, бо вона наразі більше нікому не потрібна.
Стемповський пише: «Опис чуми в Афінах належить до найвідоміших сторінок Фукідіда. Автор переніс її сам і пише зі знанням справи і перебігу, хоча з його слів важко судити, про яку з відомих нам хвороб ішлося. Один розділ він присвячує опису розпусти й деморалізації, зумовленої непевністю життя під час епідемії. …Схоже, однак, що найкращими у Фукідіда є образи шаленства народу, його засліплення і дезорієнтації серед холодно розрахованої істерії демагогів, які пропонують йому щораз радикальніші рішення».
