Наше місто дуже пласке. Жодних гір чи горбів на цьому острові нема. Нема де й добре посанкуватися. Усі високості штучні, а тому траси мінімальні. Дамби рік і озера. Колишня символічна могила Пілсудського, краї давніх глиняних кар’єрів біля ще давніших підірваних цеголень. Тому справжнім гірсько-санним курортом слугують міські Вали. Теж насипані, теж невисокі. Однак дещо складніші, багаторівневі і у середмісті, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Страшенно багато дітей їздило там нині по першому снігові, який тримається аж два дні. І я там був з доволі малою дитиною. Заки він витягав санки нагору (бо коли з’їжджав, не міг втриматися від тривожного підстраховування), я дивився своє власне кіно.
Згадував, як тут було у моєму дитинстві.
Та сама висота, ті самі дерева, між якими треба проїхати, не влетівши у стовбур. Снігу не найбільше, але і тоді бувало, що не найбільше. Але колись не було дорослих. Тепер вони є: помагають, пильнують, не дають дитині опинитися у поганому оточенні ровесників. І водночас відволікаються, попиваючи каву чи глінтвейн з модної кавареньки у крихітній прибудові до міського муру. Там колись мешкала пара стареньких і на метровому подвір’ячку за дощаним парканцем шпацерувала їхня улюблена курка.
Наш вчитель фізкультури був лижним маніяком. Він постарав, щоби у школі були комплекти лижів усіх розмірів. Тож зимою наші уроки фізкультури вже від четвертого класу починалися на лижному сховищі, де кожен вибирав собі щось придатне. Кріплення, звичайно, були препаскудні, але на нозі трималися. Тоді – лещата на плечі, як почесна варта з карабінами, по двоє і менше ніж десять хвилин на прискорений марш зі школи на Вали. Пів години вільного тренінгу – назад на якусь математику чи інше. Вчитель постійно говорив, до речі, ту саму максиму: фізкультура – це не математика, тут думати треба.
Я і тоді розумів, що він має на увазі.
А тепер, пильнуючи свою дитину, пересвідчуюся ще більше в глибокому сенсі його брутального лозунгу. І бачу, як поколінню малого химерно виплітається доля. Спочатку епідемія, карантин, тоді війна, дистанційна школа, а ще фундаментальніше – безсніжні зими. Як було здобувати санковий досвід? Поганенько їздять – і він, і його верстаки.
А найгірше з переживань – що не знаю, що з цим має робити тато. Що є адекватністю? До чого – так би мовити – дитину готувати. Бо не знаю, що буде у цих малих далі. Скажімо, таке просте, але дуже вирішальне – як там далі буде зі снігом. Чи потрібно йому розповідати про свої санні досвіди і відкриття.
Особливо про те, як у підлітковому віці так мені припала до душі санна самотність, що час від часу, ідучи вранці до школи, завертав на вокзал. Півтори години (це два уроки) за сорок копійок у студеному підміському. На стриху рідної хатинки, в якій в той час ніхто не зимував, узяти сани. А тоді – півтори години на горі з трьома дубами.
Санна самота прекрасна, бо лиш в такій самоті ти маєш собі самого себе. І ще сніг, чорні покручені сливки на межі гори, три дуби, до яких ще і ще вибігаєш (який би не був сніг, при самому дубі усе є розчищена вітром шпарка, у яку визирає тонка трава, кілька мідяних дубових листків і заріст незнищенного моху), гаряча студінь швидкісного спуску. І з’їжджати варто, лежачи на животі. Тоді очі особливо близько до того всього.
Потяг з гір мав такий розклад, що до міста можна було вернутися між шостим і сьомим уроком. Зі стації додому – попри школу – п’ятнадцять хвилин ходи. Набутку самоти вистачало на кілька днів.
