На попереднє Різдво ми ледве встигли. Бо чи не другого січня наш клас поїхав до Литви. Приймала якась литовська школа. Ми були у Вільнюсі і в Друскінінкаю, ходили каунаською Лайсвес алеєю. Дивувалися, що так може називатися радянська вулиця. Вулицю Радянську у нашому місті якраз тоді переробляли на якусь подобу пішохідної каунаської дороги. Литва була вже поріздвяна, навіть тоді там домінували незаборонені католики.
З литовськими дітьми порозумілися аж після того, коли переконали їх, що говоримо з ними російською тільки тому, що не знаємо литовської, так само як вони не пам’ятають української. Що ми також майже католики, просто заборонені. Але наше Різдво за пару днів, тож треба цілуватися і прощатися, аби ми встигли. Пам’ятаю, що вдома було безсніжно. І я, коли нас зустрічали родини в день Святого Вечора на вокзалі, добре себе почував у беретці, пише Тарас Прохасько у колонці на Zbruc.
А наступне Різдво ми мали би переживати у Москві. Планувалася така нагорода для класу – поїздка у Москву на зимові канікули. Але Бог милував. Вже від листопада почалися всілякі зальоти. Під час затягненої демонстрації, стоячи, між іншим, кілька годин на перепорпаній нашій Радянській, яка мала колись стати подібною на алею Свободи у Каунасі, ми розважалися тим, що пробивали одне одному грона різнокольорових кульок, причеплених до патиків. Так сталося, що тоді, коли треба було нарешті бігти і вливатися у колону перед трибуною, у всіх на паличках залишилися цілими тільки жовті і сині бальони. Тими рештками ми бадьоро махали, вітаючи трибунних.
До теми: Тарас Прохасько: Нічка була видна…
Ми встигли побачити вражене обличчя першого секретаря обкому партії, встигли прочитати з його губ лайку, адресовану начальникові відділу освіти. Йому довелося покинути трибуну і догнати наш клас вже за тим поворотом, куди відходили школи… Після того був партком школи, нас розбирали, нам виносили… Страшенно веселі для підлітків тих часів пригоди. Тоді вже не вивозили. Навпаки – позбавили почесного права провести зимові канікули у Москві. Що на добре вийшло – думаючи наперед, – бо на Різдво ми таки були вдома.
А на початку грудня мене вперше забрала міліція.
Ми з Толіком якраз виймали з кухонного умивальника, наповненого гарячою водою, металевий ящик з двадцятьма літровими фляшками молока. Треба було уважати, бо бетонна підлога кухні шкільної їдальні була слизька від жиру. Ми були на одному із постів чергування по школі. Була така практика, що черговий клас виставляв двох хлопців на нагрівання молока, яке на великій перерві розносили до молодших класів. Я вперше не зміг пояснити міліціянтам, що саме у цей момент арешт є недоречним, бо пост, молоко, діти. Нас все одно вкинули до фургона, в якому вже були однокласники, взяті просто з уроку. Під час допиту слідчі весь час намагалися попасти ніжкою свого крісла на стопу. Але не били, як то бувало у дитячій кімнаті міліції.
Історія була така. Коротко. Ми були затятими баскетболістами. І грали найпринциповіший матч у своєму житті. Ми були інтелігентами, а ті – майже блатними. Вони страшенно залякали практиканта з фізкультурного технікуму, якому доручили судити матч на першість школи. І він зробив усе, що велів страх. Виграючи, ми програли. Пішли усі за ним містом. Потім тільки один – як то було заведено у ті часи – поговорив з ним і ударив відкритою долонею по хутряній шапці. Практикант подав заяву. Вийшла блискуча справа про груповий розбій.
Читайте також: Тарас Прохасько: Раз-два-три-чотири…
Врешті вона розвалилася. Нам лиш треба було того, хто ударив, на класних зборах виключити з комсомолу. Бо комсомольців не можна переслідувати. Такі атавізми сталінської законності. На зборах знову було усе партбюро. Прийшов і начальник відділу освіти. Все це тривало чотири години. Авторитетів і неформальних лідерів, а також відмінників і активістів, виводили час від часу на персональну обробку в коридор.
Ми тоді не заламалися. Говорили всіляку маячню, але не виключили. Так не мало бути у тодішніх розкладах.
Тож наприкінці грудня начальник відділу освіти несподівано з’явився у нашому класі на уроці військової підготовки. Він мав у руці карточку, де були вписані прізвища найінтелігентніших хлопаків – кандидатів на золоту медаль, переможців всіляких олімпіад. Він читав прізвище, хтось вставав. Гімн Української СРСР, третій куплет – казав начальник. Без відповіді, хто би знав таку абракадабру. Далі: інтернаціонал, гімн радянського союзу, і завжди якісь шаради – третій зверху, другий знизу. Отак, відмінники. Ви не радянські патріоти, а гнила націоналістична інтелігенція.
На великому шкільному подвір’ї тої сніжної зими було суцільне льодове поле.
Сім-вісім сантиметрів утрамбованого і зашкорублого сніголеду. Начальник вивів нас кількох на подвір’я. Двірник приніс примітивні знаряддя праці. Була десь третя година у грудні. Він сказав, що тільки праця може сформувати свідомість. І сказав, що приїде через чотири години й не хоче побачити на цьому подвір’ї жодного квадратного дециметра не чорного асфальту. Ми тоді не знали, як можна не підкоритися самодурству. Єдиною відрадою було замерзле і розпашіле водночас декламування Тичини. Того вірша, де Ленін, одне тільки слово, а ми вже як буря готово,.. і крушим і кришим як стій… Замість Леніна ми вигукували прізвище начальника.
Він, до речі, не приїхав. Ми не зробили й одної восьмої, бо ж відомо, яка то ефективність рабської дитячої праці. Претенденти у червні медалі отримали. А начальник через кілька років став засновником галицької педагогічної школи національного виховання. Ні за чим не шкода. Тим паче, що лупаючи сю скалу, ми побачили першу зірку. А то було 24 грудня.
Comments are closed.