Тоді, коли у малої дитини з’являється людське мислення, воно вже має де відбуватися. Мисленню потрібна субстанція. Думки з образів і слів не можуть не розміщатися на певних поверхнях. Навіть якщо ця поверхня – обмежений зі всіх сторін тунель. Мислення все ж подібне на життя комах. Це правда, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Ентомологія мала би вивчатися як серйозна допоміжна дисципліна у мисленні про мислення. Комахи, навіть такі, що досить високо піднімаються у повітря, так чи інакше потребують тверді. Тож субстратом для життя думок вже від раннього дитинства стає відбиток на ділянках мозку того ландшафту, який відкрився дитині ще перед тим, як вона почала мислити.
Я побачив світ у горах. Кажуть, що люди гір відрізняються від негірських людей. Якби вдаватися до архаїчної праісторичної систематики, то можна говорити про якесь велике глобальне гірське плем’я. Якусь породу чи расу, в якій мало би бути багато спільних ознак, непритаманних тим іншим – рівнинним чи низинним.
Однак проблеми ідентичності гірських людей полягають у тому, що якраз гори – попри свою загальну подібність – є тим ландшафтом, який найбільше подроблений, найбільше фраґментарний. Відповідно, кожна гірська людина розуміє, що його фраґмент, його закуток, його підвищення і схил у своїй відповідності форми і функцій, у тій формі порожнечі, яка виникає між неповторними виступами тверді, породжують більше ландшафтних некомплементарностей, ніж просто поняття «гори» і поняття «рівнина».
Тим більше, що рівнини є і у найвищих горах.
Мислення людини з гір отримує додаткову функцію. Невідомо, як нею можна скористатися, але вона є. Крім того, що всі її думки відбуваються на просторовій моделі побачених вперше неповторних фраґментах гірського ландшафту, ця людина ніяк не може позбутися безперервного споглядання, вічного аналізу і анальгетика систематики, коли йдеться про інші гори. Невпинний пошук подібностей, які все роблять іншим. І фіксація відмінностей, які позначають незмінність феномена.
Читайте Тарас Прохасько: Така собі спадщина
Це нагадує трафарет маляра-декоратора, вирізаний, щоправда, на прозорій плівці. Накладаючи його на чисті поверхні, здатен декорувати їх своїм сталим орнаментом. Коли ж прикласти трафарет до стіни із будь-якими іншими малюнками, виразно бачиш, що з них могло би утворитися твоїм вирізом, а що у нього ніяк не вміщається.
Так і мислиш своїми горами. Впорядковуєш думки у такий спосіб. Намагаючись порівнювати. Милуючись тим, що поза кліше, і полегшено повертаючись до своєї форми трафарету. Такі от гірські люди. І я був таким, поки не потрапив у місце, яке неможливо помислити системно. Воно неначе снігова куля. Згорнена всіма пальцями обох рук без рукавиць з безлічі усіх можливих конфігурацій сніжинок. Зліплена, стиснена настільки, що послідовність окремих сніжинок перетворюється у структуру, яку помислити лінійно стає неможливо.
Відповідно, це місце не надається до лінійного опису.
Присутність у ньому – це перебування у світі, який проявляється згідно з немислимими течіями снів. Коли на одному нелінійному не-шматку не-часу стікаються відфільтровані безвольним мозком води усіх відтінків, які воді притаманні. І тільки тоді ти безсумнівно бачиш, наскільки вальори не надаються до змішування. Як у одній великій калабані води усіх відтінків труться одна попри іншу своїми вигинами поздовжнього зрізу. А твій зір – неначе око бджоли – скручений в одно із поглядів, розміщених у багатьох позиціях. Звуки, звичайно ж, виявляються дією, тобто часом. Оскільки час тут є не-часом, то візію вони або випереджують, або доганяють, або взагалі передаються стислими порціями, щоби потім на довго завмирати.
Читайте Тарас Прохасько: Моя найдовша sms
Comments are closed.