Інтелектуальні світоглядні – стратегічні і тактичні – проблеми мене не пригнічують, а скорше збуджують, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Правдоподібно через те, що щоденне життя наповнене цілком реальними практиками, від яких неможливо відступити: мала дитина, котра потребує щораз більше слів і речень, стара мама, яку треба доглядати і у вимірі санітарному, і у – знову ж – вербальному: щось говорити, якось говорити.
Крім того, бракує засобів на підтримку усього цього мікросвіту, а досягнути чогось більшого у цьому сенсі неможливо, бо просто не вистачає часу і сили, якщо чесно займатися мамою і дитиною. І це – величезна перевага у період, коли у рідній країні повноцінна війна. Той, хто живе із труднощами, розуміє, що саме вони нікуди не подінуться, коли з’являються труднощі ще більші. Як би ти не хотів воювати на фронті, до крайньої межі не можеш покинути своєї ділянки фронту, який є таким важливим фраґментом війни, як і будь-який інший.
Те, що відбувається тепер в Україні, є цілковито екзистенційним.
Україну прагнуть знищити.
Не заради ресурсів, не заради розселення на благодатних землях своїх людей. Виключно для того, щоби її не було. Щоби не стало не тільки інтелектуалів, а й паралізованих старих божевільних, несвідомих дітей, які чомусь говорять з батьками українською, щоби не стало книжок, документів, спогадів, намірів і здатності самому промовляти фрази – я є, я є такий.
Читайте: Тарас Прохасько: Скажи мені правду, мій добрий козаче
У сучасній загальносвітовій літературі – якщо бути точнішим, то у кіно, яке є наймасовішим проявом літератури – мене вже кільканадцять років злить одна препогана тенденція. Звертаючись до історичної тематики, яка у топі зацікавлень, автори – навіть чітко дотримуючись фактів і деталей – творять небезпечну неправду.
Ця найгірша неправда полягає у тому, що ментальність і звичаєвість минулого (незалежно від того, чи це 12-те століття, чи 19-те, чи навіть кінець 20-го) набирає сенсів і розумінь того року, в якому фільм було створено. Мораль і етика ганебно подана: виходячи із парадигми сучасного, актуального. Дія такого підходу, такого подання, такого неадекватного дискурсу є нищівною, вона розмиває свідомість, убиває здатність відчути, що таке дійсність.
Щось подібне відбувається із російсько-українською війною.
Яка настільки архаїчна, що ніякими сучасними мотиваціями пояснити її неможливо. Попри усю свою багатющу і складну історію, теперішні європейські народи, нації, країни, держави не насмілюються припустити, що десь дуже близько можуть відбуватися ментальні – а звідти і тілесні – речі, які востаннє були у тій частині Європи цілком зрозумілими тисячу, триста, сто, вісімдесят років тому. Потрібно не просто емпатії і співчуття, щоби проїхатися у цій машині часу. Потрібно усвідомлених спогадів про навички і рефлекси, про страхи і жахи, про божественну ціну, божественну безцінність, божественну марноту людського життя. Потрібно уявити собі тривання не егоцентричного, а історичного сприйняття кожної особи. Стати собою настільки, щоби себе втратити. Розчинитися аж так, щоби з нічогості з’явитися.
Читайте Тарас Прохасько: Насіннєве богослів’я
Шах, мат, пат, гарде і т.д. української культури полягає у тому, що вона є головною причиною війни. Ця культура, яка росла і росте не на зневаженні інших, а на спокійній впевненості власного права на буття, стала призвідницею складного і поступового процесу української самоідентифікації. Вона перестала бути культурою ґетто. І своєю заразністю прирекла себе ж на головну ціль агресії. Росія – ціла Росія, а не тільки горстка путіністів – не може витримати існування України, яка такою себе означує. Росія, яка знищила сотні цікавих самовартісних народів, яка зневажає усі інші народи, які вона наразі не знищила (німців, поляків, американців у тому числі), яка найжорстокіше ставиться до власного населення, яка з найбільшою радістю убиває саму себе (чому найкращим підтвердженням є уся велика російська література), має одну найголовнішу слабість. Вона так любить Україну, що ненавидить українство понад усе. Заперечення українськості – це базова суть Росії.
В такому разі нам, українцям, залишається зручна дихотомія.
Або ними не бути і тоді потерпати, як усі інші росіяни. Або ними бути, бо ми все ж ними є. А тоді – війна. Самозахист, крав-мага… Таке от уявлення про мир. Українська культура, заради якої це смертельне танго танцюється, не може бути пацифістською. Можна попитатися у найгірших балканських борделях – хіба ви, дівчата, не любите сексу?
Читайте Тарас Прохасько: Коли вже й звірі заговорять
Але – і це визначальне – культура у війні не обмежується воєнними темами і мотивами. Життя триває. І воно багатогранне. Хоч і розділене – як плід гранату – на кілька шматків. Ті, що на фронті, ті, що далеко, ті, що без дому, ті, що на місці… Обдертий від шкіри гранат скласти у єдність майже неможливо. Але можна потеребити усі криваві долечки з непорушеною оболонкою і викласти їх на один таріль. Перемішати, попересипати, закривши очі, довірившись пальцям. Усі-усі гранатини будуть такими, що не скажеш, де яка була.
У Франківську записали казки, які вчать дітей не боятися сирен і пишатись героями
