Якщо думаю про те, чого бракувало у житті, то починаю з того, що дуже люблю чи любив. Усе дуже любив воду, але усе та вода була десь не коло мене, я не був достатньо близько від води, в якій можна купатися і набуватися. Тож якби хотіти нарікати на своє життя постфактум, то треба би було звинуватити себе передовсім у тому, що не зробив нічого, щоби жити при якійсь такій воді.
Відповідно, думаючи про власне майбутнє, то треба, поки ще не пізно, змінити все, що є, заради єдиного виміру – можливість постійно бути біля води, пише Тарас Прохасько на порталі “Збруч”.
Але я не є достатньо пропрацьованим, щоби надто перейматися і тим, чого не було, і тим, що би могли бути, аби бути як має бути. Набагато цікавішим є розуміння того, у скількох водах вдалося, хоч трохи, покупатися завдяки тому, що життя було саме таким. Приватна колекція випадково вихоплених із світового контексту освоєних вод налаштовує пам’ять на режим постійної готовності для включення необхідного спогаду щастя ефективніше, ніж ризиковані експерименти із приреченістю невідривно жити біля якоїсь випадково улюбленої однієї води.
Вони такі різні, такі прекрасні, такі пахучі, такі притульні, такі кольорові, такі тихі і гучні, рідкі і густі, мілкі і глибокі, бистрі і делікатні, тверді і проникні, студені і розніжені, ясні і темні, терпкі, солодкі, квасні, солені, вони тиснуть і розчиняють, у них різний коефіцієнт розчинення світла і вмісту вітру, у них всіляке дно і проникність поверхневого натягу, в них торкаєшся інших істот, а довкола них – неповторні ландшафти і декорації, що час від часу відображаються у тих водах, які вони обрамлюють. І твоя дорога до кожної іншої води кожного разу інша. Перебувати у таких водах, то не просто тертися одне до одного, натираючись, не звичайний обмін молекулами і теплом, це – поєднання двох безсенсовностей перебування одне без одного у якусь таку коексистенцію, від якої світові стає ліпше, бо йому таке тоді подобається. І це єдине, чим ти тепер можеш його розвеселити.
Наприклад: велетенські хвилі океану у Біскайській затоці, вони збивають і підминають, а чуєшся таким живим, як на вітрі Чорногори, яка колись була берегом атолу; або: непристойна прозорість Пісочного, коли бачиш недоступне дно, підсвічене великим місяцем над водою, і пливеш не знати куди, бо сяйво робить дорогу, що манить; або: Дунай на різних рівнях швидкості, зелений, магнетичний, проти него не попреш, він знесе до моря, якби добре з ним зжився, а камінці – хоч до ювеліра, заки не витягнеш їх із товщі води; або: переповнена на водоспадиках Любіжня чи висохла від спеки Бистриця, завжди відчутно старший від мене Дністер, ніколи не комфортний температурно один з другим Черемош, каналізаційний Прут; або: подібні на слова Милування, Маливо і малини невідчутні – як власне тіло – озера після льодовика, у Ванзее і Тракаї. Порожня Балтика, де білі піски, окреслені коричнево-зеленими соснами і вхід у прохолоду без великих хвиль займає часу стільки, щоби остаточно нагрітися зверху і вихолодніти у патичках ніг. Місця в цілому світі, де купатися можна, лежачи на дні або перебуваючи у приближенім до метра верхньому пласті води, під яким метри або сотні метрів товщі, яка тебе може втримати, а може всмоктати, як ся поведеш, як ся подивиш вниз і догори, як ся поведе, бо вам треба той світ розвеселити…
Води стає щораз менше. Людей стає щораз більше, і вони також хочуть бути у воді, при воді. Втікаєш від людей, позбавляючи себе води, уникаєш вод, бо вони зайняті.
Розвиток цивілізація орієнтується на воду. Передовсім питну, але купальну теж. Винищуючи води, вона своїм найбільшим здобутком може вважати протилежне – аби хоч хтось міг якнайліпше скупатися. Нашому рівневі цивілізації залишається хіба така трійця: спогад про минулі води, користання зіпсутими, сподівання на дихотомію – або їх взагалі не буде, або вони чудесним чином зможуть бути такими, щоби прийняти наші тіла без шкоди одне для одного.
На все Божа воля. Тому моя самонастанова проста – якнайбільше залазити у води, які ще здатні прийняти. І пам’ятати, і не шкодувати.
