Мені ще не було двадцять п’ять, але надивився на той час дуже багатьох типів і типажів. Парфьона я вичислив відразу. У супермодному ресторанчику через вулицю навкіс від мого франківського дому він вказував усе, чого прагнув на той час у житті, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Збручі.
Біля барної стійки сидів тридцятирічний з чимось красень – суміш Бельмондо із Делоном. Головне, що поводився так, ніби це і є його межа африки (за Еко, який на той час, попри свою освіченість, ще не говорив українською, – «предєл»). Білий широкий пороховик. Пачка жовтого кемелу (шкода, але з фільтром) на стійці під рукою. Фляшка совєтського шампанського, один келих, не призначений для шампану. Нуль закуски, бо нічого, крім добрих печених курей, з їди там не було. А найважливіше – шик із шиків, якщо про шик можна казати у множині, – валізочка-дипломат на паску, який врешті накидувався на плече і телімпався попри стегно у плащі, немов надто важкий палаш, якого на пішо не носять. І ще одна деталь: він доволі міцною рукою, як на такого фраєра, цілий час грав на німій дошці бару всілякі пасажі, які на звучній клавіатурі могли би укладатися у цілком незле музикування.
Він виглядав гарно, але пусто.
Вже через рік, коли ми з дітьми евакуювалися зі Львова до Франківська, той чувак зі мною заприязнився. Він називався Олегом. Його називали Парфьоном. Страшенно тішився, коли я давав йому повозити візочок з однорічною дитиною. Він угледів у цій дитині (з чим я був тоді згідний) наступного далай-ламу.
Читайте також:
Він хотів, щоби я переклав його пісні українською, бо відчув у мені потенційного поета і утямив, що його російська фігня більше не спрацює. Я не повівся. Надто банальними були слова до банальних мелодій. Можливо, це його якось обламало. І він почав співати свої мелодії без слів. Але так направду – він дуже-дуже не любив усього українського.
Таких людей я бачив у Вільнюсі на початку дев’яностих. Діти окупантів, які не розуміли, що відбувається з литовцями, але виживали тільки тому, що сир, пиво і паленка були дешевшими, ніж будь-де у союзі. У Вільнюсі вони хизувалися тим, що не розуміють литовської. Думаю, що більшість з них саме через це вже повимирало.
А Парфьон за довгі роки у Франківську не вивчив української. У певний час деколонізації він взагалі опинився у ситуації забутого урядом Франції колоніального чиновника десь у Східній Африці. Тут такі вікопомні процеси, а цей синок колишнього директора заводу, який вчився в якомусь культурно-освітньому училищі у Пітері, далі почуває себе обраним цивілізацією серед тупих туземців.
Читайте також: Тарас Прохасько: Доживши до річки
Зневага до українців, цілковите нерозуміння галичан довели його до найприроднішої у його випадку ролі жуліка.
Уявляв себе Джефом Пітерсом і Енді Такером в одній особі. Думав, що найхитріший. Але кожен реґіон, кожен екотоп потребує жуліка, який є своїм. Фарбованих лисів тут не люблять. Тож йому не вдалося увійти у спілку ні з нашими, ні з ненашими, які зуміли нашими стати.
Чудесним епізодом сходження багатьох променів (заради нашого визнання його музичності варто сказати – хорд) став акт продажу Парфьонові таємної схеми до знайдення скарбу УПА у Ґорґанах. Кажуть, він дуже довго копав тунель у вказаному місці. Ніде нічого не було. Коли ж він зробив пред’яву продавцям щастя, то почув тверезий резон: а ти виміряв кут, за яким треба було рити? Знаєш, навіть один градус у таких розкладах дає кілька метрів похибки.
До теми:
Довгий час у мене був годинник на батарейці, подарований ним. Він роздавав рештки особливо блискучої комбінації. Він приходив до нас додому, щоби пограти на фортепіяні. Так мило, але так смутно і тужно – казала моя мама.
Які тут погані люди – казав він. Про те, яким був Парфьон пізніше, можна добряче начитатися з книжки Ростика Шпука.
В кожному разі, галичани утримували і підтримували його до кінця.
Він раптом почав малювати. На картоні зі сміття, на дошках і пуделках. У певний час він побачив найстрашніше – як людяно виглядає диявол. Тож малював його лики, немов рисувальник з інтерполу.
Роздаровував, міняв на підтримку. Казав, що колись зробимося на цьому міліонерами. Може. Колись. Хоч важливіше те, що ми намагалися його розуміти – того, у кого не було ні коріння, ні навіть ризоїдів. Мені подобалося, коли мої діти, вже зовсім не уміючи читати по-російськи, називали його Парфен.
Коли його робіт назбиралося досить багато, а він ще міг малювати ще і ще, виникла артистична ідея. А що, як втюхати Парфена Укрзалізниці. Він би незле піднявся, якби для кожнісінького купе нічних потягів закупили картони його роботи. Врешті залізниця довший час асоціювалася з дідьком. Тепер про це трохи забуто.
П.С. У п‘ятницю, 10 серпня, виставка Парфьона відкрилася у франківській ратуші. Він про таке і не мріяв, але знав, що саме так буде. Зрозуміло, що виставку зроблять не галичани.
