Ніколи не думав, що окрім усіх різнопланових мап України (гóвори, льон, сади, олії, колії, черепи, буки, сосни і смереки) – започаткованих, скажімо, Кубійовичем або ж Хведором Вовком – може бути ще така: поширення псячих порід. Звичайно, я пам’ятаю еволюцію мейнстріму, починаючи від сімдесятих. Вівчурі, коллі, ще якісь на качок, здається, спаніелі, ротвейлери, пітбулі, лабрадори, ямники (вони ж – такси), а потім – переважно ті маленькі тер’єрчики.
Але цей мій зріз є локальним: так було у моєму місті, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Велике переміщення, викликане великою війною, виявило велике розмаїття уподобань щодо порід псів і у різних місцевостях України, і у різних соціальних групах, чиї особливості аплікуються. Вони одночасно проявляють уподобання і реґіонів, і соціальних груп. Часом хвилі накладаються. В такому разі втікачі з одного і того самого місця можуть мати різних псів – залежно від, правдоподібно, станового статусу. Відповідно є породи псів (цілком не притаманних Галичині), які неможливі у Харкові, але цілком прийнятні на Київщині.
Ціла центральна вулиця заліплена сіті-лайтами про те, що не приймати людей зі звірами у помешкання – це паскудство. І то справді так. Бо вивозять – чи багаті, чи убогі – з понищених осель тих, кого не можеш зректися. Іноді це все, що залишилося від багатого багатостороннього втраченого життя. Іноді це символ власного перебування у крихкому злісному світі.
Мій друг довго не міг виїхати з бомбленого Харкова, бо у нього був надто великий пес. Уже тоді, коли люди, що сідали на евакуаційні потяги, ненавиділи одне одного, відштуркували дітей, а великий пес був настільки болісним подразником, що за дбання про нього цілком можна було стати лінчованим.
Читайте Тарас Прохасько: Зник безвісти
Інший знайомий, який координував аварійне вивезення з того ж Харкова, чомусь казав, що вивіз би в разі чого і мене, і мою дитину, але нізащо не взяв би нас до буса, якби ми мали з собою хоч би кіточок. І цего я не розумію, бо дитина, яка викидає свого кота, вже перестає бути дитиною. Хай навіть вона нічого не сміє вирішувати. Гей би раціонально, але убивчо.
Ставити тварин понад людей не цілком доречно. Коли треба когось втрачати, ліпше застрілити пса. Та велич життя полягає у тому, щоби змогти перескочити моменти такого ганебного та ілюзорного вибору, такої альтернативи. Бути разом так довго, доки це можливо.
Не даремно старозавітний Бог дав Ноєві час на то, аби зібрати всіляку не цілком потрібну звірину.
Новозавітній Бог у своїй короткій вичерпній настанові уповає до людського егоїзму. Можеш всяке, але дбаєш про свою душу. Дані нам звірята – квінтесенція такого егоїзму. Бо каждий тот пес – опріч того, що є сотворінням із ковчега – має функцію смика, без якого найтонші, і найгрубіші, і середні струни твоєї душі не заграють нічого, окрім безпонтового піцикато.
Читайте Тарас Прохасько: Розмноження в окупації
Маємо тепер проблему, яку неможливо вирішити, а тому – не проблему, а тривогу. Умка (ото непомітна русска культура) з Чернігова – досить велика мішана з обрубаним хвостом – десь пішла все далі і далі вулицями міста, не вернувшись до подвір’я, на якому зажила після того, як лишилася, сирота, без господарів. Може, ще вернеться. Хоч вона у будь-якому разі не має куди вертатися насправді.
А брат мого діда перед тим, як померти від іспанки у Проскурові, ще за часів УГА, заповів чурі, аби привіз його фронтового песика до родини. Більше не мав що передати. Тільки ту Мушку.
Comments are closed.