Маю таку підозру, що птахи, які їдять черешні з кісточками, не можуть не відчувати своєї причетності до поширення насіння. Божественний смуток пошуку призначення попросту мусить ставати стерпнішим, додаючи до інстинктів виживання певну задіяність до творення якоїсь іншої, непритаманної простій генетиці, форми життя. Птахи не можуть не бачити, як з їхньої фізіології виростають дерева там, де вони нізащо не змогли би вирости без пташиних переміщень на повний шлунок.
Не хочу вразити чиїсь почуття, але переконаний – вже без підозрінь і вагань, – що подібне притаманне і людям, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Уявляю собі акт передачі рослинного насіння вибраному або випадковому місцеві на Землі зовсім непоганським аналогом літургії, доступної кожному, хто відчуває смуток через те, що не має достатньо втаємничення, щоби мати право здійснювати таїнство.
Рослини – від насіння до природної чи насильницької смерті – є знаковою системою, яка виводить, випихає, виносить, виштовхує, випирає за межі безпомічності двох перших знакових систем, властивих людині. Якби так іти на макса, то рослини є томами божо-людського розмовника. Інша справа, що вдається людям зрозуміти, що яким вдається зрозуміти. Бо цей розмовник мало стосується самого матеріалу. Тобто, рослини тут не найважливіші, вони є попросту мовою, яку можна і почути, і промовити.
В кожному разі – невідомо чому – є так, що цього року, цієї весни і літа принаймні (осінь ще своє не проявила, осені ще нема у нашому житті, її може і не бути, хоч рослини і кричать про те, що буде як завжди) цікавість наших людей до різноманітного плекання рослин неймовірно збільшилася. Правдоподібно, загострився смуток. Його якраз рослини – передовсім задіяні у приватні літургії – можуть провести виразно позначеною стежкою від нестерпного аж до солодкавого.
Читайте Тарас Прохасько: Коли вже й звірі заговорять
Рослини показують, яким ти можеш бути справжнім, на що несподіване розрахованим, наскільки вкоріненим, наскільки мандрованим, яким короткочасним і безконечним водночас. Як мало тобі треба для того, щоби так багато бути. Як неможливо бути аж ніяк без того малого, що тобі конче треба. Рослини показують – що таке бути насінням, яке чекає когось, хто візьметься перенести його у випадкове або обране місце на Землі.
Беремо у руки мікроскопічне або гігантське насіння. Навіть у такому вигляді у ньому вже все передбачено. Аж лячно, коли прислухатися до того стишеного шуму, запакованого у неповторну оболонку. Кладемо його у Землю. Говоримо з ним про таїнство свого смутку. І невдовзі – якщо ти ще не покинув свого проповідника – рослина вилізає і каже тобі щось із вибраних фраз божо-людського розмовника. І ти вже нездатний відповісти якось хирово.
У квітні цього року один чоловік, очікуючи мобілізації, вагався, чи варто йому братися робити городи, бо для кого. Одна жінка сказала тоді йому – в кожному разі всьо посіяти і посадити треба. Най росте. Той, кому то прийде, усе знайдеться. Інакше ще не бувало…
Читайте Тарас Прохасько: Вóйна русcко-українська під фаною червоною
Скажімо, моя бабця у Сибіру, у неволі, передовсім зробила маленькі грядочки з цибулею. Так опановувала простір, одержуючи сигнал, що життя, аби бути життям, примножує вияв життя. Тамтешні москалі її за це щиро ненавиділи. А у певні моменти приповзали з благанням дати хоч стебло цибульки на закуску. Були щасливі, що у когось та цибулька є. А потім знову ненавиділи за те, що у неї є цибулька. Ще один розділ короткого і заплутаного божо-людського розмовника.
Або та красуня з Бабина, яка у лісах і схронах кілька місяців прожила на жменьці сухого насіння фасолі, що випадково залишилося у кишені сердака, який встигла вхопити, втікаючи з обложеної хати.
Comments are closed.