Два місяці тому Андрій одним з останніх вийшов з «Азовсталі». З російського полону у Франківську його чекає дружина Наталя Волкова. Вона виїхала з рідного Маріуполя ще 22 лютого. Згодом вдалося покинути окуповане місто і її матері.
Нині у Франківську Наталя налагоджує життя та не дозволяє собі впадати у відчай. Каже, чоловікові після повернення знадобиться підтримка сильної, впевненої жінки. А в тому, що вони з Андрієм ще будуть щасливими разом у вільній і незалежній Україні, вона не сумнівається ні на мить, пише Репортер.
Готові дати відсіч
Перші обстріли й жертви були в Маріуполі ще у 2014 році. Ми знали, що таке війна, і знали, з ким маємо справу. Відтоді розуміли, що війна буде, бо цей заморожений конфлікт зі створенням недореспублік мав чимось закінчитись. Як тільки росія визнає республіки, буде війна, – говорить Наталя Волкова.
Після звільнення міста 2014 року Маріуполь почав розвиватися за підтримки ЄС. Там відновили багато будівель в центрі, зокрема відреставрували й підсвітили фасади, зробили освітлення. Але усе знищила війна.
Каже, вони з чоловіком з осені 2021 року розуміли, що буде наступ. Та коли він збирав її 22 лютого, аби вона виїхала до його батьків на Львівщину, ніхто не думав, що доведеться їхати надовго.
Тиждень, максимум два. Ми готові, ми дамо відсіч, – сказав їй тоді Андрій.
Наталя взяла з собою лише кілька речей. Навіть котів вирішила не брати, аби не стресувати їх дводенним переїздом…
Вони познайомилися у Маріуполі в грудні 2016 на першому різдвяному ярмарку. На той час Андрій вже декілька років служив на контракті в полку «Азов».
Почула українську мову від свого майбутнього чоловіка – це було першим, що мене зацікавило. Запитала, як йому в цьому російськомовному середовищі. Він закотив очі і сказав “Не питай, доведеться вчити російську”. І вивчив, – жартує Наталя.
Андрій до військової служби займався історичною реконструкцією – їздив на фестивалі та брав участь у відтворенні історичних боїв. Але з початком війни став на захист своєї країни.
Контраст між східним промисловим регіоном та зеленим карпатським краєм став для них точкою дотику. На цій різності потоваришували. А там і знайшли багато спільного. У 2019 році – одружилися…
Постріляють, і закінчиться
Коли ми побачили, що відбувається у Києві, Харкові, Чернігові, ми зрозуміли, що це не тиждень і не два. Новина 24 лютого, що бомблять Київ, стала для нас шоком. Ми думали, що наступ буде з непідконтрольних нам територій, зі сходу. А те, що ворог наступає з декількох сторін, – це було щось нереальне. І те, як українська армія вистояла, це – неймовірно! – каже Наталя Волкова. – Моя мама ще вірила, що постріляють і закінчиться. Це така маріупольська звичка ще з 2014 року. Саме вона і не дала людям евакуюватись одразу.
Каже, маріупольці звикли до пострілів, до життя у підвішеному стані війни, тому й проігнорували всі чинники, аби вчасно прийняти рішення про виїзд із міста.
25 лютого оголосили про евакуацію з Маріуполя декількома складами потягів. Міськрада також готувала автобуси на евакуацію. Але зрадники навели артилерію на скупчення цієї техніки. Все розстріляли, – говорить Наталя. – Дехто пише, що влада Маріуполя нічого не зробила. Але поліція, ДСНС, медики залишалися в місті до останнього, виконували свою роботу. Якщо виїхав мер, це ще не значить, що місто кинули.
Мама Наталі залишалася в Маріуполі до останнього. На початку вона не їхала ще й тому, щоб приглянути за квартирою, їхніми речами, гляділа двох котів доньки. Коти й нині залишаються в окупації – разом із рідною тіткою.
Найжахливіший період був в середині березня, коли зник зв’язок, повністю зникла електрика, вода, – згадує Наталя Волкова. – Бачиш по відео, що вже йдуть вуличні бої. Чоловік пише про те, що новини, на жаль, погані, підкріплення нема і їм доводиться відступати в місто. Хлопці залишилися відрізаними. Надати їм якусь допомогу було вже неможливо. Ніхто не хотів воювати в місті, але довелося.
“Наташа, а Україна ще існує?”
Новини про Маріуполь вона дізнавалася від Андрія, який хоча б раз на тиждень виходив на зв’язок. Також дивилась новини від журналістів, які залишалися у місті. А з мамою зв’язку не було абсолютно. Щось дізнатися про маму намагалася через будинкові чати, знайомих, ОСББ.
Коли з’явилося відео, що біля мого району їдуть російські танки й відбувається танковий бій, тоді, чесно кажучи, я вже поховала всіх. І десь через тиждень мовчання мама зателефонувала. Вона плакала. Перше запитання, яке прозвучало від неї було “Наташа, а Україна ще існує?”. Кажу, мамо, авжеж існує, таке пекло відбувається тільки в Маріуполі. Ми тримаємо оборону. Київ – наш, Чернігів – наш, Харків – наш. Все нормально, ми відсуваємо ворога. Тобі треба шукати шляхи виїхати.
Те, що в родині є “азовець”, – створювало додаткову небезпеку, мама переживала, що її здадуть сусіди. Але з сусідами пощастило. Принаймні Наталі. Каже, її сусіда з четвертого поверху таки здали. В його квартирі були обшуки, позабирали речі.
Аби мати можливість заряджати телефон і виходити на зв’язок із донькою та отримувати продукти, мама Наталі влаштувалася волонтеркою в штаб окупантів – фасувала допомогу.
Виїхала мама колоною Верещук від вщент згорілого «Порт Сіті».
Я за дві години дізналася, що буде колона. Першу колону мама пропустила через те, що було багато охочих виїхати. Друга йшла через фільтраційний табір, – розповідає Наталя. – Ми домовилися, що вона буде брехати, говоритиме все, що завгодно, – доньку не бачила, з нею не жила і де донька, не знає. Мама повидаляла всі дані з телефону. Моя мама – медик, має військовий квиток і через це зайвих запитань було більше.
За словами Наталі, мамі психологічно було дуже важко знаходитися в окупації та виїжджати. Каже, на блокпості були представники «Червоного хреста» і ООН. З одного боку, добре, що вони були, а з іншого – дуже багато питань, як вони допускають подібні історії з привселюдним роздяганням.
Її роздягнули до спіднього й запитували про шрами на тілі, розповідає жінка. – Були такі запитання – “Як ви ставитеся до України”. До громадянки України, котра все життя жила в Україні і сплачувала податки! Що вона мала відповісти? Вони це все фіксували. Роздягнути до спіднього в присутності чоловіків жінку, яка до цього була в окупації та навіть не мала змоги нормально покупатися – це порушення базових людських прав, це якесь середньовіччя!
Мама Наталі виїхала до Запоріжжя, де її прийняли у волонтерському хабі. Потім евакуаційним потягом дісталася до Львова, а звідти – до родини чоловіка на Львівщині.
Я залишуся вірним тобі та Україні
На «Азовсталі» Андрій мав доступ до Інтернету, тож міг писати чи записувати голосові повідомлення.
Територія «Азовсталі» – величезна, усі базувалися в різних частинах. Якщо ти раз на три дні ходиш у шпиталь, то маєш можливість підійти до штабу і зловити зв’язок. Але там були постійні обстріли. І написати одну смс – це кожного разу ризик, – говорить Наталя. – Ми переживали за всіх. Намагалися знайти людей, котрі втратили телефони, не мають доступу до місця, де був інтернет.
Чоловік попередив Наталю, що планується вихід. Каже, лякало те, що треба було здаватися росіянам. Боялися провокації з боку росії.
Андрій виходив одним із останніх – допомагав виходити пораненим і вів облік тих, хто виходить.
Він мені ще відписав, що росіяни вже на території заводу. Хлопці всі склали зброю, конфліктів не було. Російські солдати, котрі зайшли, за словами Андрія, були з московською говіркою. Вони ставилися нормально і з повагою дивилися на хлопців, – розповідає Наталя. – Під час виходу не було психологічного тиску чи знущання. З ними навіть поділилися харчами, тому що розуміли, що хлопці доїдали свої останні запаси, і ні води, ні нормального харчування давно не бачили. Не хочу казати, що з того боку є люди, їх немає. Це наш ворог, але в декого з них є розуміння честі.
20 травня Андрій написав Наталі останнє повідомлення: «Що б не трапилося, я залишуся вірним тобі та Україні». На цьому зв’язок із ним припинився.
Через півтора тижня він відзвонився із невідомого номера. Сказав, що все нормально, що вони усі разом – не в росії, а на непідконтрольній території.
Умови, будемо казати, нормальні. Але це СІЗО. Харчування відповідне. Жалівся на свій стан – слабкість, головні болі, – говорить жінка. Після цього дзвінка почалася важка бюрократична історія. Розуміли, що хлопці в полоні, хоча в перші тижні ніхто так це не називав. Було багато питань, як себе поводити, чи долучати ЗМІ.
Для нас дзвіночком стало інтерв’ю дружини Дениса Прокопенка «Редіса». Ми зрозуміли, що треба довіряти командуванню, яке прийняло рішення виходу і врятувало наших чоловіків. І що треба говорити (про наших чоловіків. – Авт.). Якби вони не вийшли, то всі б там і лишилися. Ми зрозуміли, що треба діяти й казати за всіх захисників – не лише бійців полку «Азов», а й морську піхоту, патрульну поліцію, медиків, волонтерів, цивільних, котрі залишалися в місті до останнього.
Ми боремося за майбутнє України
Наталя обдзвонила багато гарячих ліній, щоби чоловік отримав статус військовополоненого і в Україні знали, де він знаходиться. Саме такий статус гарантує те, що чоловік буде у списках на обмін. І для цього треба було докласти багато зусиль. Аби довести, що чоловік в полоні, потрібно було підтвердити, що він телефонував, знайти відео виходу чоловіка.
Є люди, які також на непідконтрольній території в полоні, але вважаються зниклими безвісти. Я особисто знаю про два такі випадки з військовими ЗСУ і Нацгвардії. Їх може не бути в списках на обмін. Крім того, російська сторона може не підтвердити, що вони там знаходяться, – каже Наталя. – Нам пощастило з «Азовом», що є патронатна служба, яка з цим допомагає. Вони створили анкети, можна звернутися до них на гарячу лінію і розпитати про подальші дії.
Андрій є в списках на обмін. Тож Наталя набирається терпіння і зберігає спокій, бо розуміє, що знадобиться час.
Я, як і мій чоловік, не ставлю особисте вище державного. Його життя має значення, але державність на війні має бути на першому місці. Якщо ми зараз почнемо всі рятувати своїх чоловіків, то ми програємо. Має бути вища мета. Ми ж боремося за майбутнє, а не за сьогодення.
Я чітко розуміла, що одружуюся з молодшим лейтенантом на той час. Я розуміла відповідальність свого вибору. Впадати у відчай і казати, що врятую чоловіка будь-якою ціною, – неправильно. Я бачила, що одна з дружин поїхала і дала інтерв’ю Шарію, так врятувала чоловіка з окупованих територій. Це ж державна зрада. Адекватних слів на це у мене нема. Мій чоловік йшов захищати Україну, і наш вибір має бути на користь України за будь-яких обставин.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.