На території нашої бази була відлегла двоповерхова хатинка майже у шведському стилі, якби не високий гострий дах. Двадцять кроків до води озера Пісочне. Двадцять кроків до дротяного паркана, якого скочеш не перескочеш, схочеш або буде треба – не перелізеш. Цілими днями ми були на цілій базі самі. Готували кімнати до заїзду на обов’язкову практику студентів львівської біології з викладачами: складали ліжка, стелили матраци, мили підлоги від вапна, поправляли усе, порушене місцевими малярами.
Але ввечір коло своєї хатки у спеціально облаштованому місці палили ватру, розпалюючи її незвичними для галичан сосновими шпильками. Пили – і за неньку стареньку, що навчила нас – помаленьку, через кожну академічну годину залазячи у прозору темну воду найчистішого озера на світі, думаючи, що так би мало виглядати занадто безконечне буття у раю чи чистилищі, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Фацик мав гітару, добру манеру вокалізу, знав усі слова. Щоночі ми надихалися тихим і злагодженим співом. Ціла добірка усусусів була перед нами – як тихі зорі і чисті води. Досить було Фацикові почати, як з нас починало витягуватися. Щось невловиме, але дуже конкретне і безпомильне, лягало на горло, язик і губи. Всі ці органи, а ще діафрагма, кисті, стопи, спинний мозок і частково заблоковані зони великих півкуль мозку, яких переважно не видно принаймні через волосся різного нашого кольору, породжували таку могутню фісгармонію, яка перетворювалася у пісні серед соснового бору над непорочною рівністю праісторичної води.
Тої ночі до паркана приїхав міліціонер. Не міг ні перескочити, ні перелізти. Та ще трохи остерігався, бо ж ніч, а пістолет малозарядний. У нас такого ще не можна – сказав він. Це не Львів, аби таке лунало аж до мирних мешканців Шацька, які мене оце викликали супроти вашого рику.
Та ж це був наш головний закон – не кричати, коли співаєш, наприклад про червону калину чи інше, про що ми співали. Навіть серця кров і любов ми домовилися стримано… Навчені військовою службою – а власне тому, що всі четверо щойно звідти повернулися і надивилися такого, що вся строгість радянського факультету видавалася дитячою екскурсією у кімнату страху з чеського луна-парку – ми підійшли зі шклянкою горілки до загорожі, запевнили міліціонера, що все тільки починається, а у кожного зброя була за плечима і, ясно, не було дороги назад.
Читайте Тарас Прохасько: До тебе, люба річечко
Про себе я знав своє. Від чотирьох років, коли – їдучи на патикові, що означав коня – розтирав по голому торсі вересневу калину, бавлячись, що то мазки своєї і чужої крові, і співав, що за світ встали козаченьки, що їхав козак за Дунай, що шабля–люлька вся родина, що там дзвони не грали, де ми, що наша сотня вже готова, що кед ми прийшла, що кличуть кру, що від цього нікуди не подінешся. Бо то ж не із сиром пироги і не то, що мене обманула і підвела, як би цього їм не хотілося, тим миротворцям і симпатикам забавної хохляцької хитринки, милого комічного синтаксису.
Але нє. Першою найкращою подією у моєму затяжному житті було прозріння, коли замість уявної випаленої пустелі побачив таких самих носіїв кількох пісенних словосполучень і нут. Трава крізь каміння – здавалося мені. Хоч то було чимось значно ціннішим – незнищенна точка росту, яка у собі має уже ціле довжелезне грубезне гіллясте дерево, що може жити навіть у січні. Як ми тоді співали. Жест як із гомо люді.
Читайте Тарас Прохасько: Ворожіння на рядках
А теперики. Ніщо не пропало. Ніби псові свищу малим дітям позивний тої самої червоної калини. І відповідь як з андеґраунду мого дитинства. Лише набагато грамотніша у сенсі музичному.
