Тарас Прохасько: Кому я винен

Той випадок не можна назвати ні типовим, ні символічним. Але зі всіх сценок, які я хоч коли бачив у житті, сценок, які не стосувалися мене інакше, як випадкового спостерігача, ця чомусь належить до тих, що найбільше закарбувалися. Можливо тому, що вона виявила дуже багато із підсвідомого усіх учасників акту. винен

То було у Сваляві, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч. На одному з найдинамічніших і найгірших автобусних вокзалів Західної України і колишній вузловій автостанції Карпатської України, одноденність якої припадає на ці березневі дні. винен

До автобуса, який багато годин їде з одного боку Карпат на інший, аж до Ужгорода, переданого ще восени тридцять восьмого мадярам, і який стояв свої графікові п’ятнадцять хвилин серед калабань, перемішаних із не розмерзлими надовбами льоду, звично підійшли циганські жебраки. Діти, хлопчик і дівчинка, які знають свою роботу – відстороненим голосом проспівати куплет побожної пісні і отримати зо дві гривні. А коло автобуса стояла якась святочна українська родина. Молодий круглий тато у вишиваній сорочці перекурював, мама у блискучій суконці і короткому хутрі дихала свіжим після автобуса повітрям, двоє гарненьких діточок – ровесниць циганяток – дивилися на кольорові вітрини кіоску.

Читайте: Тарас Прохасько: Дивися тут

Цигани вийшли з автобуса, нічого їм не вдалося. Аж тут тато щось заворушився, за зміною хвиль на лиці було видно, що він щось задумав. Він закликав до себе циганів, витягнув з кишені цілу п’ятку і, обійнявши своїх донечок, весело сказав прохачам, що вони чесно зароблять оці гроші, якщо стануть перед ним на коліна і заспівають виважено. Цигани так і зробили, вклякли у воду, старалися, дістали обіцяне і втекли. А задоволений тато обернув це все на якесь повчання, нашіптуючи щось своїм дітям.

Дивна річ, як гнобленим і приниженим може бути потрібно пригнобити когось упослідженішого. Всі ці нещасні українці дійсно вважають, що вже хто-хто, а цигани існують для того, щоби пересвідчуватися у своїй вищості. У білій шкірі, меншому бруді, ліпшому одязі, багатшому домі, ситості, гонорі, честі і порядності.

Читайте: Тарас Прохасько: Поверх бар’єрів

Важливим є те, що у випадку циганів ніхто не сумнівається в тому, що цей народ мало на що здатний, і саме стосовно них ніхто не вагається визнати, що ця невдатність є генетично-традиційно-ментальною приреченістю цілого народу.

І якраз у цьому місці замаскована пастка, вовча яма. Бо, визнаючи цей спадковий фатум циганів, українці – через не таку контрастну очевидність відмінностей – не можуть ступити на крок далі і усвідомити, що наші генетично-традиційно-ментальні закономірності прирікають нас на реплікацію життєвих заданостей, які у порівнянні з іншими племенами мало чим відрізняються від циганського ланцюга повторів причин і наслідків. Тобто не дають можливості вирватися із залежності від певної повторюваності, яка притаманна тільки нашому племені. Не настільки однорідному кровно, як цигани, але так само міцно прив’язаному до поколіннєвих проклять.

Читайте: Тарас Прохасько: Набуватися

Бо то прокляття, про яке кажуть, що воно передається на кілька поколінь наперед, справді є. І воно полягає у тому, що рани і скаліченість проклятих передаються не через кров, а через виховання. І передаються у принаймні арифметичній прогресії. Зупинити цю лавину без усвідомлення, що було не так з прадідами, дідами, батьками, що не так через них з нами і як це виллється на наших дітях і внуках, неможливо.

І для того, щоби цього болючого просвітлення не сталося, наше плем’я має бездоганний спосіб – майже абсолютну відсутність власної вини. Не тої токсичної вини меншовартості, про яку врешті і не так лячно говорити, а усвідомлення дійсної найменшої провини, яка не оправдовується ніякими обставинами і зобов’язує до гідної відповідальності. І готовністю до такої добровільної відплати, яка є в цей момент можливою. Так формується добра репутація, яка є основою щасливого виживання.