Якщо мене це непокоїть, то уявляю собі, як воно мало травмувати мого тата.
Колись я казав своєму другові, який виявився нездалим мужем, а через то і проблемним татом, щоби він таки йшов. Ішов у море, в океан. Стосунки в їхній родині стали настільки отруйними, що через це ні він не міг бути нормально з дитиною, ні дитина, яка все це бачила, не могла – дивлячись на ставлення мами – сприймати тата з пошанівком і захопленням, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Другові тоді випала нагода поплисти художником (як Шевченкові на Аралі) на дуже нестійкому корабликові через Атлантичний океан. Обов’язковим пунктом маршруту був чомусь Бермудський трикутник. Ми собі сиділи, пили і радилися. Трудність полягала в тому, що властиво не радилися, а друг вимагав поради, яку я мусив негайно надати.
І я казав, щоби він таки йшов у то велике море і страшну небезпеку. Я казав, що є два варіанти. Або він виживе (що у цьому випадку відносно добре, бо хоч і змінить трохи образ батька, але не змінить отруйну ситуацію), або зникне у океанських водах. Стане героєм, образом, міфом. Його знимка над дитячим ліжком, ореол вписаності у історію можуть зробити загальний стан дитини і його подальше життя набагато кращим, ніж неоковирна присутність або благородна боягузлива втеча із дитячого життя.
Читайте також: Тарас Прохасько: …за першим громом…
Я мав право так казати без іронії, бо роками відчував, як непевність історії його батька (а мого діда) роз’їдає іржею душу і тіло мого тата.
Боюся, що коли він вряди-годи повторював блатну приповідку із часів сибірської висилки – сєм’я за козла нє отвєчаєт – то несвідомо ївся і потерпав через сумніви щодо життя і смерті свого батька.
У вересні 1939 року почалася війна. Дідо був призваний у перші дні. Взяв якісь речі, не докінчив якихось обов’язкових у попередній ері справ, поцілував вагітну жінку, погладив п’ятимісячний живіт і поринув у бурхливий вир війни. І все. Більше ні слуху, ні духу.
Читайте: Тарас Прохасько: Не стій наді мною…
Ясно, що з інформацією тоді було не так, як тепер. Вісті у найкращому випадку були місячними. Та й те, що пережило тоді польське військо, важко піддається систематизації. Але все ж. Повідомлення про нього не було у жодних списках загиблих, поранених, полонених, інтернованих. Не було і серед тих, хто відступив через Румунію, щоби пізніше опинитися десь у Франції і Англії. І сам він не подав про себе жодної письмової чи усної вістки.
Бабця – мов блудний син – поїхала народжувати до батьківського дому (і до старшої сестри, що дуже важливо). І власне тоді звідкись з’явилася версія про мужеву втечу. І поговір про те, що це цілком нормально, а тому зрозуміло, а тому ще щось. Нормально, бо той муж був на десять з чимось років молодший. І він фактично влип у всю ту безвихідну любовну історію. Тож тільки війна врятувала його від вимушеного обов’язку, який випалює молоде життя. Тим більше, що й опинився він у цих краях цілком випадково.
Читайте: Тарас Прохасько: Зник безвісти
Коротше кажучи, і родина, і найкращі приятельки заспокоювали бабцю у химерний спосіб – з ним нічого не сталося, не журися, попросту наважився утекти у краще життя. Зрозуміло, що через кілька років безпосередньо чи опосередковано ця заспокійлива версія дійшла і до малого тата.
Шкода, що я з ним ніколи не говорив про те, що він відчував стосовно цього. Підозріваю, що то могло стати якою домінантою усього майбутнього світотворення. Він наче дав собі з тим раду. Хоча я пам’ятаю, з яким очікуванням він переглядав відкриті вперше списки катинських розстріляних. З якою надією сподівався, що рідний тато таки загинув хоча би тут. Бо татам краще гинути явно, ніж зникати невідомо куди.
