На одинадцяті уродини тато подарував мені годинник. Якийсь свій старий, але з новим шкіряним ремінцем, помаранчевим ззовні і білим з того боку, що до тіла. Тато хотів кожним подарунком розвивати у дітях якусь здатність чи властивість. Цього разу планував навчити відчувати час, опираючись спочатку на хронометр, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Великою перевагою цього годинника були дві чудесні штучки. На циферблаті була секундна стрілка в окремому віконечку, тобто секундомір, за яким можна було втямити, що може відбутися за хвилину або пів, або п’ять секунд. Крім того, він мав позначки з чогось фосфорного, тож магічно жеврів у пітьмі. Я носив його не більше року, бо за той час зумів приблизно орієнтуватися в часі самостійно, а ще у ті роки було цілком нормальним, коли діти питали у перехожих, котра тепер година.
Так склалося, що саме впродовж того року мене вперше і глибоко зацікавило не питання тривання і вимірювання часу, а квестія щастя. Серйозна підліткова криза. До того ж проявився потяг до лапідарності формулювання.
Мене не цікавили різноманітні описи щасливості, мріяв знайти бездоганно універсальну й ефективну формулу-тріаду. Скажімо, рух-любов-природа. Або напруження-розслаблення-ритм. Ці тріади – а вони уточнювалися мало не щотижня – я записував найдрібнішим, майже вальзерівським, шрифтом на найсекретнішому нотатнику. На внутрішній стороні годинникового пасочка. Пам’ятаю, що в останній тріаді, на якій закінчилося місце для письма, були фрукти.
Читайте Тарас Прохасько: Біг з перешкодами
Через кілька років я з подивом відчитав ці записи і потребував досить зусиль, щоби пригадати собі, яке ж щастя ті фрукти означають. Звичайно, що насолоду і цікавість. Але цього було би замало, щоби потрапити у формулу. Врешті здогадався, що йшлося передовсім про виявлення сутностей. Про відчитування того, чим щось або хтось є.
Якщо якийсь фрукт старається бути таким, який він є, то найкраще, що я можу для нього зробити, це запізнати його старання, прийнявши їх у формі виявлення його сутності, його особливості, його унікальності. Відреагувати на усе його буття. Стати середовищем, в якому його квінтесенція може розгорнутися, щоби лишити після себе силове поле перемішування стихій і елементів.
Згодом я вже довідався про харчові ланцюги, про донорно-акцепторні зв’язки як базову обставину найтоншої Божої творчості. Тепер уже знаю про те, що вся фігня починається тоді, коли порушена рівновага того, що береш, і того, що даєш. Коли труби наповнення і зливу у безконечній множині сполучених посудин збиваються із оптимальної пропускної здатності.
Читайте Тарас Прохасько: Посівати можна?
Колись предавно мені видалося недостатнім попросту роздобувати і поглинати фрукти. Тому придумав для себе додаткову місію служити свідомим поширювачем насіння, яке у кожному фрукті вмонтоване. Творити співбуття у формі і процесі антропохорії.
З кожного плоду я вибирав хоча би кілька мікрокісточок (найліпше було з черешнями, вишнями і сливками, там нема що багато цереґелитися) і робив усе для того, щоби вони потрапили не на каміння і асфальт, а хоч у яку маленьку шпарку з ґрунтом. І усі здобуті власноруч фрукти відносив якнайдальше від того дерева чи куща, де вони виплодилися, щоби дати шанси розширенню ареалу. Страшенно радів, коли бачив проростки у місцях, куди запускав кісточки.
Всі ці химерні побудови мало не заслонили собою просту і суттєву річ. Що фрукти у будь-якому випадку є щастям. Незважаючи на те, що ще потрапить з ними у формулу-тріаду. Якщо, звичайно, уділити їм достатньо свідомого часу.
Читайте Тарас Прохасько: Ризикований конспект вигаданого центрально-європейського роману
